Роман ВАСИЛИШИН: “Ніхто не насмілився ставити мені ультиматуми”

“Літа - річ жорстока. Вони стирають з пам’яті людини багато чого. Однак - не завжди. Тож ця книга - моя дрібочка вдячності Долі за те, що вона судила, щоб найрідніше ніколи не відцвітало в моїй душі”. Це уривок з передмови до книги з творами відомих діячів України Івана та Костя Вагилевичів, односельців Романа Василишина, виданої за його сприяння у 2006 році. І кому, як не йому, знати, що таке пам’ять і прожиті роки. За свої 59 років, які виповнилися Роману Даниловичу 1 травня, він мав можливість і відслужити в Німеччині, і керувати великим підприємством, і стояти на чолі Рівненщини (до слова, як на посаді представника Президента, так і голови обласної ради). Тому сьогодні розмова про різні аспекти життя як його особисто, так і жителів нашого краю, з депутатом облради, бізнесменом Романом ВАСИЛИШИНИМ.

Тет-а-тет з Юліаною ТЕТ

Роман ВАСИЛИШИН: “Ніхто не насмілився ставити мені ультиматуми”.

Випробування вогнем, водою і мідними трубами пройшов успішно

З маленького села у вир життя міста

- Судячи з книги, яка вийшла у світ завдяки і Вашим зусиллям, Ви небайдужі до літератури?

- Справа не тільки в цьому. Ця книга - свого роду данина тим, кого забула історія. Костя Вагилевича, до слова, навіть не поховали в Україні. Як я ще міг довести свою гордість тим, що такі люди - мої односельці!

З літератури ще люблю Шморгуна, Велесика, Гончара. Хоча останнім часом більше захоплююсь кіно. В мене є безліч різних інтерпретаційних версій “Графа Монте Крісто”. Можливо, ця історія подобається мені тим, що я також усе життя самостійно пробивав собі дорогу...

- Певний період Вашого життя пов’язаний зі Львовом (після закінчення середньої школи на Тернопільщині молодий Роман Василишин вступив до Львівського політехнічного інституту, але за деякий час його забрали до армії. Тоді він потрапив до Німеччини - авт.). Чи змінилося з того часу місто Лева і чим воно відрізняється від Рівного, на Вашу думку?

- Гадаю, зовсім не змінилося. Просто місто стало ще галасливішим. Я взагалі люблю простір, не люблю нагромадження. А Львів - тисне на людину. Як, до речі, останнім часом почуваюся і в Рівному. Адже у нас майже не лишилося вільного простору.

- Які ж міста Вам подобаються?

- Нетішин. Надзвичайне місто. Саме там відчуваєш себе вільною людиною. Хоча запам’яталися й закордонні міста - Париж, Монреаль, Бостон, наприклад.

- Останнім часом пожвавішали розмови про те, що масштабна житлова забудова Рівного починає блокувати багато проїзних вулиць. Ви це помітили?

- Так. У нас з’явилося багато вулиць, проїхати через які просто неможливо. Це реальна проблема. Адже місто розширюватись не буде. На меншу кількість транспорту ніхто не перейде. А стільки маршруток - це не нормально! Закупити б великі автобуси та зменшити кількість рейсів. Копійкою тут не обійдешся.

- Романе Даниловичу, яке місто в області, на Вашу думку, має найвищий потенціал розвитку?

- Безперечно, Остріг. Сьогодні це місто швидкими темпами стає культурним, освітнім, врешті, туристичним центром Рівненщини. Не так давно такою була державна політика - знищити давні історичні містечка, які мали величезне значення для нашої країни. Як колись говорили: “Не будеш слухатись - відправимо в Остріг”. Адже що там знаходилося? Психоневрологічна лікарня, допоміжна школа і т. п. Острогу штучно прививали імідж закинутого місця.

А сьогодні Острозька академія зробила з нього квітуче місто!

Батьківські поради

- Ви ж із багатодітної родини, чи не так?

- Так, нас - п’ятеро братів та сестер. Я - наймолодший.

- Від старших іноді перепадало?

- Рідко. У нас була дружна родина. Допомагали один одному і допомагаємо, до речі, й до сьогодні. Батьки ж намагалися ніколи не впливати на наш вибір. Тато часто повторював: “Я вам передаю чисте ім’я та чисте прізвище. Не заплямуйте їх”. І ми брали з нього приклад. Ні разу в житті я не чув, щоб хоч одна душа лихим словом згадала мого батька.

- Пасху святкували у рідному селі Ясень, що на Івано-Франківщині?

- Так. Ми щороку намагаємося зібратися усією родиною. А вона у нас численна. Крім рідних, я маю ще шістнадцять (!) двоюрідних братів та сестер, дев’ять племінників. Уявляєте, що коїться, коли ми збираємося разом (посміхається - авт.)

- Цікаво, Ви, якби мали можливість, лишилися б у рідному селі?

- Напевно, що ні. Я поїхав з села у 14 років і вже 45 живу поза його межами. Люблю, звісно, поїхати до рідного краю, в гори, де все пахне висотами (посміхається - авт.) Але з 1973 року, коли я оселився в Рівному, - це для мене рідне місто. Тут я пережив усі злети та падіння, збудував своє життя і врешті-решт, познайомився з коханою дружиною, з якою ми вже 34 роки разом.

- Розкажіть про свою дружину.

- Можу сказати одне - вона Козеріг, а я - Телець. Кожен наполягає на своєму. Хоча серйозних конфліктів протягом усього життя в нас не було. Ми зійшлися на головному - вихованні дітей: дочки Юлії та сина Андрія. Сьогодні дружина перебуває на пенсії.

- Із дев’ятирічним онуком часто проводите час?

- Так. Особливо тепер, коли працюю сам на себе, з’явилося багато вільного часу. Люблю займатися з ним науками. Як сидів у “Білому домі” - такого не було. Хотілося прийти додому, зачинитися і нікого не бачити...

Біля керма області

- У певний час Ви обіймали найважливіші посади в області - і голови облдержадміністрації, і голови обласної ради. Що було найскладнішим у тій роботі?

- Знаєте, чим вище піднімаєшся, тим стає страшніше. Відповідальність зростає. Відчуваєш свою безпорадність, коли знаєш, що проблема є, а коштів на її вирішення немає...

- Чи були випадки, коли Вам ставили ультиматуми, можливо, навіть погрожували?

- Ні, ніхто не насмілився. Просто характер в мене такий був: “Де сядеш, там і злізеш”. Тому на голову сісти ніхто не ризикнув (посміхається - авт.) Хоча... Був один кумедний випадок. Коли я був головою облдержадміністрації, до мене на особистий прийом завітала старенька жіночка. “Я прийшла до тебе, щоб ти дав команду - моя внучка повинна вступити до медичного училища!” - заявила вона. Звісно, спочатку я розгубився від такої нахабності. Та пізніше виявилося, що дівчинка - сирота, з малозабезпеченої родини. Тому я взяв питання її вступу під контроль. Пізніше дякою за це мені став зошит з двома молитвами. Я й досі бережу його...

- Спостерігаючи сьогодні за Вашою роботою в обласній раді, важко не помітити, як впливає Ваша думка на вирішення окремих питань... Віктор Матчук та Олександр Данильчук прислухаються до Ваших порад?

- Напевно, прислухаються. До того ж, кожному потрібна конструктивна порада людини, яка колись була на тому ж місці. Депутатська діяльність - це ж не суперечка чиїхось особистих інтересів.

- Що є найпроблемнішим на сьогодні в діяльності обласної ради?

- Переконаний, що це - вибори по партійних списках. Гадаю, тому таке і твориться в політичному житті країни.

Я завжди казав і казатиму - не потрібно двох голів. Добре, коли це розумні, розважливі люди... А коли дві дурні голови? Так і “лупитимуть” одна одну... Ні до чого доброго це не призведе...

Бліц-інтерв’ю від “РР”

- На яку планету полетіли б?

- На Марс.

- Кого взяли б із собою в інопланетну подорож?

- Полетів би сам, щоб нікого не наражати на небезпеку.

- Як би охарактеризували землян інопланетянам?

- Ми - трохи диваки. Навчіть нас розуму!