Українці під впливом Кобилянської

“У кожного свій хрест”

- Віро Григорівно, Ви очолюєте такий великий заклад, і водночас займаєтесь депутатськими справами... Як Вам працюється в такому ритмі? (зазначу, що під час нашої розмови пані Віра не випускала з рук мобільний телефон і постійно турбувалася щодо зачіски, яку не встигла поправити після поїздки до Києва, адже повернулася звідти тільки о 4-ій ранку - авт.)

- Весело. (іронізує - авт.) Насправді, немає коли відпочивати. Немає коли жити для себе, я б сказала.

- Рішення очолити Будинок дитини прийняли відразу?

- Ох, і не питайте. Відтоді як сюди призначили (мені тоді було 28 років), я три рази подавала заяву на звільнення! Думала, що не витримаю, не зможу підняти такий великий, соціально важливий заклад. Але нічого, прорвалася. Тепер вважаю Будинок дитини рідним домом. Свого часу моя мама пекла пироги, якими пригощала маленьких мешканців закладу, вирощувала на городі овочі, які приносила тільки сюди. Тепер цю традицію перейняла я: так само вирощую городину, яку приношу до нашої їдальні.

Певною мірою, це стало справою мого життя. Мене запрошували працювати і до обласного управління охорони здоров’я, і у столицю, в міністерство. Я ж за освітою - лікар-реаніміст. Але в кожного свій хрест... Мій - піклуватися про дітей.

- А освіту де здобували?

- В Одеській медичній академії. Крім того, в мене є й педагогічна освіта: закінчувала РДГУ. Відверто кажучи, після медакадемії педінститут для мене був справжнім відпочинком (посміхається - авт.) Медична освіта, це що? “Зубріння, зубріння і ще раз зубріння”, адже медицина - це абсолютні знання. А вже як педагог, я мала змогу вивчати, аналізувати літературу, робити психоаналіз людей. Я навіть дипломну роботу про розвиток мовлення в дітей до одного року писала, експериментуючи над власною дочкою. Їй тоді якраз було менше року. Можливо, тому Олександра в мене так швидко розвивалася.

- Гарно вчилася?

- Так. Навчання їй давалося легко. Вже в 15 років Саша вступила до Рівненського гуманітарно-економічного інституту, на факультет журналістики, який закінчила з відзнакою. Тепер навчається на юридичному факультеті. При цьому у 21 рік вона вже начальник управління в банку.

- Старша, здається, як і Ви, педагог?

- Так. Нині Вікторія - доцент, працює в університеті “Україна”, викладає також на заочному відділенні в РЕГІ. А минулої середи, до речі, отримала премію “Ніка” за наукові досягнення у сфері психології.

- Тобто педагогіка у Вашій сім’ї - це спадкове?

- Мабуть. Мама в мене теж була вчителькою...

- А батько?

- Батько мій - військовослужбовець.

- То у Вас, очевидно, було суворе виховання?

- Так. Батько мій був доволі жорсткою людиною. Але чесною і справедливою. Всі пустощі наші (Віра Григорівна має ще брата та сестру - авт.) суворо каралися. У нас виховували працелюбство та любов до навчання. Коли моя мама помирала, вона просила одного: “Дайте дітям освіту!”

Вже пізніше, вивчаючи педагогіку та психологію, я зрозуміла, наскільки важливим в побудові свого життя є батьківський приклад. Кожен знімає образ стосунків в сім’ї і переносить у власну. Ось цей код соціума й передається. Якщо батьки дозволяють собі злословити, грубіянити, то така поведінка спостерігатиметься і в сімейному житті дітей.

- Ви досить часто згадуєте за японську систему виховання...

- Вона мені дуже подобається. Справа в тому, що японці практично не втручаються в розвиток дитини до 5-ти років. Хіба що - догляд за здоров’ям, за безпекою життя. Малюк повністю відданий у власні руки. Потім, коли дитина вже у свідомому віці, виховання моральних принципів переходить у більш жорстку стадію. Можливо, тому японці - одна з найрозумніших та найрозвиненіших націй.

До речі, на цьому базується і японська система сімейного управління. Якщо на підприємстві батьки працювали успішно, то туди із задоволенням візьмуть їхніх дітей. Адже там знають: спадковість і власний приклад - основа виховання кожного японця.

- Як у Вашого чоловіка склалися стосунки з дочками? Мабуть, хотів сина...

- Дуже хотів. Я навіть меншу дочку тому й назвала чоловічим ім’ям - Олександра. Коли вона народилася, я навіть плакала в пологовому будинку, бо хотіла ощасливити чоловіка синочком. Але - як би там не було, завжди діють закони психології: дочки більше люблять татка, а сини - матерів, і навпаки.

- У Вас онуки вже є?

- Так, троє. Сюди я включаю й дитину племінниці, дочки моєї сестри. Я нею опікуюсь - адже моя сестра вже довгий час за кордоном.

Ми навіть всією родиною були присутні під час пологів у Саші.

До речі, зараз дуже пишаюся сином Вікторії. Старша дочка розмістила його малюнок під назвою “Казкове місто” в мережі інтернет. І, уявіть, картинка зайняла друге місце у всесвітньому конкурсі дитячого малюнка! (у цей час Віра Григорівна демонструє мені витвір шестирічного онука, який висить у неї в кабінеті в рамці: на ньому -різнокольоровий чудернацький будиночок з доволі цікавою архітектурною побудовою - авт.)

“Я - категоричний консерватор”

- Як ставитеся до статусу публічної людини?

- Я хоч і публічна, але відкрита людина. Бо знаю, що пропіаритися можна, але життя все одно покаже, який ти є насправді. Створювати якийсь штучний образ я не збираюсь. Та й робота в мене така, що нічого не приховаєш. У нас в Будинку дитини 250 працівників, можна сказати родинний колектив. Всі працюють на совість, важко працюють. І я за них відповідаю.

- Свого часу Ви увійшли до п’ятнадцятки найвпливовіших жінок України. Як вважаєте, на якому місці у цьому рейтингу зараз?

- Думаю, що вже в десятці. (жартує - авт.) Насправді політика - “дівчина непостійна”. Тому я не дуже довіряю подібним рейтингам. Все здобувається працею. Це найкращий показник людини.

- Як ставитеся до конфліктів, що часто трапляються в політичному житті?

- Насправді, реальні конфлікти, які б роз’єднали людей - надумані. Їх немає. Просто, на жаль, на всіх ланках влади - бізнесмени, а не політики. Політики - це люди, які лобіюють державну політику, а не інтереси якихось бізнесових структур.

- Хто ж тоді, на Вашу думку, повинен йти у владу?

- З давніх давен в політику йшла інтелігенція. Тобто, ті люди, які щасливі не від свого багатства, а ті, хто багатий з того, що має.

- Повернемось до особистого життя. Ви, взагалі, яка за характером?

- Я дуже консервативна. Мені важко змінювати позицію, роботу, умови життя. Я дорожу тим, що маю. Ніколи не прагну нових враженнь.

Я завжди вірила, що у нашому житті головну роль виконує фактор часу. Треба, щоб все було вчасно: заміжжя, батьківство тощо. Якщо щось приходить надто пізно, то воно вже не таке “смачне”.

- До речі, про смакоту. Куховарити любите?

- Авжеж. І в мене гарно виходить. Шкода тільки, що все так швидко з’їдають.

До їжі взагалі ставлення не типове. Для мене головне не насититись, а зберегти здоров’я. Ще древні мудреці говорили: “Кожен копає собі могилу ложкою”. Традиційний сніданок у нас - кава. Тільки зятю готую кашу, бо ж чоловіків треба годувати в будь-яку пору дня.

- Яка улюблена страва?

- Ну, якщо я вже хочу погурманити, то це - риба. Але ні в якому разі не смажена. Тільки тушкована з овочами.

- Від келиха вина не відмовляєтесь? Чи, можливо, полюбляєте щось міцніше?

- Хоча алкоголь вживаю рідко, але люблю хороше червоне вино. Тепер намагаємося самі його робити, в домашніх умовах.

- Ви часто бували в Європі. Чоловік навіть працював у Африці. Яка країна найбільше вразила?

- Нема кращого, ніж вдома. Кажу це без кокетства. Там, у Європі, немає такого справжнього, пахучого духу, як у нас. Все там якесь занадто рафіноване... Це, знаєте, як відчуваєш різницю між справжньою олією та очищеною.

Одне вразило: там добре писати. Така специфічна атмосфера. Тепер мене не дивує, чому стільки відомих російських, вітчизняних митців творили свої шедеври саме за кордоном...

Бліц-інтерв’ю від “РР”

- На яку планету хотіли б полетіти?

- Тільки Земля.

- Кого б взяли з собою в інопланетну подорож?

- Сім’ю.

- Як представили б інопланетянам землян?

- Просто б посміхнулася. Вони все зрозуміють.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: