Пліч-о-пліч з дитинством

А от Тетяна Єршова (на фото)не розлучається зі світом ляльок майже тридцять років. Вона не лише відкривала перший театральний сезон Рівненського театру ляльок, а й присвятила цьому мистецтву все своє життя і ніколи про це не пожалкувала.

“Заради таких моментів

варто жити”

- Тетяно Геннадіївно, як Ви прийшли у ляльковий театр?

- Мабуть, це доля. Після десятого класу я не особливо замислювалася над тим, ким бути. Мене дуже приваблювала медицина. Але поступити у медичний вуз навіть на той час було нереально. З дитинства я любила лікувати людей, котів, собак. Одного разу довелося відрізати хвіст коту, інакше він би загинув. А ще я займалася плаванням, стріляла з пневматичної рушниці, відвідувала художню школу, вивчала німецьку мову.

Моя старша сестра і найкраща подруга займалися у драматичному гуртку, от вони й переконали мене спробувати вступити у Рівненський державний інститут культури. Але я не пройшла за конкурсом. Професор Желинський пояснив, що мене підвів режисерський аналіз. Як я можу знати режисерський аналіз, якщо у школі такому не вчать. “Придивіться, у вашому інституті я таки буду вчитися”, - промовила я. Так і сталося через певний час.

А у філармонію була потрібна дівчина у лялькову групу (саме тоді створювався обласний театр ляльок). Я добре пам’ятаю, як Іван Процюк привів мене на прослуховування. Я прочитала байку, уривок. Мене попросили заспівати. На той час мені дуже подобався фільм “Я шагаю по Москве”. Я дзвінко заспівала пісню з цього фільму, аж усі працівники позбігалися. Станцювала якийсь український танок, потім виконала завдання на ритміку. Мене взяли у трупу.

Спочатку я спробувала себе у невеличкій ролі в спектаклі “Маленька фея”, який ставила перша в нашій області лялькарка – Тетяна Куровська – унікальна особистість. Вона власноруч робила костюми, ляльки; досконало знала польську, німецьку мови; була затятим уболівальником футболу; прекрасним знавцем класичної музики та балету; захоплювалася кросвордами, які тоді друкувалися лише у польських журналах; а ще вона в’язала, шила, вишивала.

Часто людям здається, що бути лялькарем дуже просто, і вважається, що ляльковий театр – молодший брат драматичного. Це неправда. Ляльковий театр – це не жанр, а окремий вид мистецтва. Це надзвичайно складна робота, адже актор повинен майстерно володіти і голосом, і пластикою, і вмінням водити ляльку. До того ж, він повинен бути емоційним.

- У скількох спектаклях Ви зіграли?

- Я зіграла у більш, ніж ста спектаклях – це точно.

- Яка Ваша перша вистава?

- У театр я прийшла 22 листопада 1975 року, а вже 31 грудня о 15.00 ми здавали перший спектакль лялькового театру – “Веселий маскарад” (п’єса С.Когана та В.Орлова). Це було в актовій залі на вул.Відінській. Саме напередодні захворіла акторка, і я мусила її заміняти. Тож моя перша серйозна роль – роль Зайця у цьому спектаклі.

- Яка роль Вам найбільш дорога?

- У мене їх дві. Перша – роль відьми у виставі “Русалонька”. Вона мені так довго не давалася! Хвороба усіх актрис-“травесті” (тих, хто говорить дитячими голосами – авт.) – високий тембр голосу. Тож для мене цю роль було складно виконати технічно. Три дні плакала “в гірку сльозу”. Але після кількаденного відпочинку все легко пішло.

Друга – роль балеринки Пітт у спектаклі румунського автора Попеску “Сонячний промінь” на музику Глюка. Це була гра у “чорному кабінеті” (актори одягнуті у чорні костюми, щоб не виділятися на чорному фоні, - авт.). Цей унікальний спектакль – дипломна робота Олега Трусова, який закінчив режисерський факультет Харківського театрального інституту мистецтв (цей інститут займав друге місце в Союзі після Ленінградського театру музики та кіно). На початку спектаклю лунає музика флейти, читаються вірші-роздуми на тему “що таке кохання”. Після перегляду спектаклю до мене підійшла жінка, інвалід з дитинства, у якої були проблеми з ногами. Вона обійняла мене, поцілувала і сказала: “Спасибі”. Заради таких моментів варто жити.

А зміст вистави в тому, що діти випадково розбили статуетку балерини – у неї відламалася ніжка. Мишеня Муфф лікує її ранку і закохується у балеринку, повертає її до життя. Наприкінці вона починає танцювати вальс під музику Чайковського. Франческа Барабаш, нині заслужена артистка України, грала кішку, від якої втікало мишеня. За мишеня переживала балеринка, вона ризикувала своїм життям, рятуючи коханого. Ця вистава навчає тому, що кохання просто так не дається, його потрібно заслужити.

Ці ролі були найтяжчими для мене. Ніхто про це не знав, оскільки все тримаю в собі і ніколи не показую, що мені важко. Я не люблю, коли мені співчувають. Розкрити душу я можу лише Богу. Думаю, є речі, про які взагалі не можна говорити. Є у мене і певні “табу”, наприклад, я не можу образити людину.

- Чи ще хтось з родини пішов Вашим шляхом?

- Сподівалася, що, принаймні, музичну освіту мої сини матимуть (у Тетяни Єршової двоє дорослих синів-близнюків, - авт.). Але вони закінчили два класи музичної школи. Сини обрали технічний напрямок, зараз мають майстерню з ремонту автомобілів, хоча творча сутність в них є.

“Ляльки виготовлялися акторами у вільний

від роботи час”

- Пані Тетяно, 28 років свого життя Ви присвятили театру. Розкажіть, коли Рівненський театр ляльок, на Вашу думку, зазнав найбільшого розквіту.

- Театр ляльок, як і політика, - це мистецтво управляти. Звісно, у кожного театру є свої злети та падіння, часи застою чи розквіту. Перший своєрідний злет був у 1976-му. Тоді ми взяли участь у першому фестивалі України, на якому, незважаючи на критику, виступили зі спектаклем “Я – Курчатко, Ти – Курчатко” Чаповецького на хорошому рівні. Годовський, відомий тоді московський критик, відзначив високий професійний рівень молодих акторів. Тоді за роль поросятка я отримала надбавку до заробітної плати - 5 рублів. (До слова, моя зарплата на той момент складала 75 рублів, оскільки я працювала у допоміжному складі, бо не мала спеціальної освіти).

Якщо 1975-1977р.р. можна назвати роками становлення нашого театру, то з приходом режисера Володимира Долгополова починається стрімкий злет. З’явилися нові різнопланові спектаклі. Ми дізналися, що таке “планшетна лялька” (від французької – “поверхня”), - та, що рухається на поверхні – це зовсім інший вид ляльки, який прийшов на зміну “петрушці” (лялька-рукавичка) та тростьовій ляльці. Ширми вже не існує, актор працює наживо, водночас не відволікаючи уваги глядача від самої ляльки.

Із творчістю Долгополова пов’язана поява у ляльковому театрі спектаклів для дорослих, чого раніше ніколи не було – “І-го-го”, “Ніч перед Різдвом”. Аншлаги примусили керівництво рахуватися з молодими акторами, з’явилося зовсім інше ставлення, повага до актора театру ляльок. У Долгополова була своя школа: нелегка, але цікава. Кожен спектакль був унікальним – чи то у музичному плані, сценічному чи світловому вирішенні. Саме тоді створювався блок однодумців, у театрі була особлива аура. Ми справді відчували себе колективом. “Почуття ліктя” було дуже розвинуте якраз у цей період – 80-ті роки минулого століття. Але у зв’язку з тим, що режисер не зміг отримати житло, він був змушений поїхати в інший театр.

Після його від’їзду був період злету режисера Володимира Підцерковного, випускника Рівненського державного інституту культури (кафедра режисури і майстерності актора). Ми ставимо його перший позаплановий спектакль “Бука”. До сьогодні не розумію, як можна було “Буку” не повезти на фестиваль!? Тоді ми довели, що можемо зробити виставу своїми силами. Ляльки виготовлялися акторами у вільний від роботи час. Інший блискучий спектакль режисера – “Кошеня на снігу”, в якому головну роль зіграла Раїса Кутирєва.

Своєрідним підсумком творчості Підцерковного у нашому театрі став концерт-спектакль, присвячений 25-річчю театру, “Щоб мертве зробити живим”. Його ідея – показати глядачу, яким високим може бути мистецтво актора лялькового театру. Це спектакль про синтетичні можливості актора – пластику, вміння володіти голосом, лялькою. Цей концерт я вела польською мовою, під час наших гастролей у Польщі. Після вистави “Алі-Баба і розбійники” Підцерковний поїхав у Івано-Франківськ.

Був період і Анатолія Роденка. Запам’яталися його вистави – “Білий кіт і Новий рік”, “Пригоди Піфа”, “Ще раз про Червону Шапочку”, “Казка про Івасика”, “Казка про мертву царівну”. В останній на одному подиху потрібно було співати, танцювати, кілька разів переодягатися. Я грала царівну, озвучувала її мачуху та дзеркальце.

Цікавим був спектакль режисера Володимира Какуріна “Крок з даху”. Пам’ятаю, як Алла Черуха, нині заслужена артистка України, принесла в жертву свої розкішні коси, щоб зіграти технічно складну роль Витька. Вона навчилася свистіти по-хлопчачому (більше ніхто у театрі, крім неї, не вміє так свистіти).

Кращі часи нашого театру пов’язані й з роботами випускника Ленінградського театру музики та кіно, режисера Сергія Брижаня - “Лошатко”, “Обережно, коза”. У 2002 році його вистава “Різдвяна ніч” за народним ляльковим Вертепом, записаним Маркіян Маркевичем, отримала гран-прі на одному з польських фестивалів у м.Катовіце, на сцені театру “Атенеум-лялька”. Актори показали чудові вокальні дані, виграшним було саме рішення та сценографія.

У 1996-му році в театрі почали затримувати виплату зарплати, нічого нового не створювалося, я не бачила перспектив для себе. Тож поїхала працювати у Польщу, де пробула п’ять років. За той період, коли мене не було, у театрі вийшло лише два нових спектаклі.

“Ляльку не можна

покласти у коробку”

- Пані Тетяно, яким Ви бачите майбутнє лялькового театру?

- Майбутнє лялькового театру – райдужне і перспективне. Одного разу білоруський режисер Віктор Клімчук сказав: “Театр ляльок набирає нових форм, зараз це – своєрідне шоу”. Я не можу з цим погодитися. Наше завдання – це театр ляльок. Захоплюючись живим планом, ми забуваємо про ляльку. Цирк, естрада – це шоу. Звісно, можна використовувати нові форми. Але, як стверджує Елеонора Смирнова, “зараз в Москві йде період занепаду в театрі Образцова, вони захоплюються живим планом”. А ляльку не можна покласти в коробку.

У цьому році ми поставили новий спектакль “Бременські музики”. Але це ще не найвища планка для нашого театру. Такі спектаклі вже були. Феноменальним є саме рішення вистави. Спочатку я сприйняла це з пересторогою, була дуже здивована: навіщо відтворювати на сцені нашого театру усім відомий мультфільм? Тим не менше, спектакль зайняв достойну нішу у сценічному репертуарі. Чудово зіграв свою роль Андрій Куделя, прекрасними є роботи Станіслава Лозовського та Олександра Шила. Слід відзначити динаміку і мобільність у роботі наших молодих акторів.

- Що тримає актора, і Вас особисто, у театрі протягом багатьох років?

- Як казав мій учитель: “Театр – це таке болото (у хорошому розумінні цього слова, - авт.), яке, якщо затягне – то на все життя, а якщо з нього вирвешся – лише на певний час”.

Як я вже зазначала, багато залежить від керівництва. У нас хороший колектив. Ми любимо одне одного, у нас немає заздрощів. Нещодавно ми здали нову виставу, яка називається “Ти, я і лялькар”. Це польська п’єса, переклад режисера Сергія Єфремова. Це п’єса для лялькарів-віртуозів. Я граю у другому складі. Зі мною працюють молоді, але професійні актори: Павло Больбін і Олена Подолець. Ми довіряємо та доповнюємо одне одного. Ця вистава відкриватиме новий театральний сезон.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: