Як та чому Ющенко руйнував коаліцію

Схоже на те, що Банкова від самого початку навмисно висувала нашій політичній силі неприйнятні й відверто образливі вимоги.

Погодьтеся, доволі показово, що президент навіть в обхід формальної згоди Кабміну призначає головами держадміністрацій представників Партії регіонів.

Час від часу ми кидали погляди на наших партнерів-нашоукраїнців: мовляв, ви могли б якось натякнути почесному голові вашої політичної сили, що кадрову політику варто проводити більш справедливо.

Однак, здається, партнери по коаліції не помічали наших поглядів, а ми терпляче продовжували робити вигляд, нібито рівноправність коаліційних стосунків все ще не підлягає сумніву.

Президент унеможливив поповнення Державного бюджету майже десятьма мільярдами гривень

Далі ситуація почала набувати взагалі безпрецедентних ознак: президент розродився низкою указів, якими блокувалися ініціативи уряду щодо наповнення державного бюджету, проведення прозорої приватизації, антиінфляційних і антикорупційних заходів.

Причому, в кадровому питанні Банкова стала на заваді призначення на посаду голови Фонду держмайна висуванця за квотою НУ-НС – очевидно, з представником попередньої коаліції Ющенку значно легше знайти спільну мову, ніж зі своєю політичною силою.

Лише деструктивними діями стосовно ФДМ президент унеможливив поповнення держбюджету майже десятьма мільярдами гривень.

Принагідно нагадаю, що ця сума від приватизації не викликала заперечень Банкової під час обговорення проекту основного фінансового документа країни.

Зокрема, вона була проголосована фракцією НУ-НС у повному складі. Коли ж у результаті “ініціатив” президента цей пункт наповнення держбюджету опинився під великим знаком питання, то ні глава держави, ні патронована ним фракція не завдали собі клопотів пояснити, за рахунок яких надходжень можна компенсувати бюджетні втрати.

Коли ж з’ясувалося, що внаслідок ефективної роботи уряду держбюджет поповнився додатковими 32 мільярдами гривень, натхненню Банкової не було меж.

Правдоподібно, тоді вельми доречною була б коаліційна дискусія щодо моральних аспектів взаємин президента з урядом. Проте БЮТ вкотре промовчав…

Ми виходили з двох міркувань.

По-перше, сподівалися на те, що межа морального падіння президента вже близько, а відтак, відчувши під ногами дно, йому не залишиться нічого, як підніматися вгору.

По-друге, нам здавалося, що поведінка в стилі “мовчання ягнят” не личить нашим партнерам по коаліції, тому вони найближчим часом допоможуть своєму почесному голові виборсатися з морально-політичного блуду.

На жаль, ми знову помилилися: як з’ясувалося, глибина морального падіння Банкової практично безмежна, а статус респектабельної і демократичної фракції, на думку нашоукраїнців, може незбагненно узгоджуватися з безпрограшністю і політичною сліпоглухонімотою.

Цинізм Банкової продовжує прогресувати

Уже традиційно рецидиви політичного цинізму Ющенка припадають на початок вересня: саме цього місяця у 2005 році було знайдено вигаданий привід для того, щоб відправити уряд Тимошенко у відставку; і ось через три роки хвороба владно-управлінської неадекватності президента знову загострилася.

Більше того, діагностика прогресує: якщо привід для звільнення прем’єр-міністра у вересні 2005 року був принаймні пов’язаний з грішми, на які Банкова могла розраховувати в разі “відбиття атак уряду” на Нікопольський завод феросплавів, то нині склалася ситуація в дусі “ні холодно, ні жарко”, адже прийняття будь-якої резолюції щодо Грузії в практичній площині нічим цій країні не допоможе, а от нашкодити стосункам України з Росією напередодні визначення майбутніх цін на імпортований газ може запросто.

Проте Банкову ця обставина, здається, не обходить – не вони зазнаватимуть морально-психологічного пресингу з боку “Газпрому”. Їм вдалося забронювати для себе значно приємнішу місію: повчати прем’єр-міністра, на що доцільніше витрачати зароблені під її безпосереднім керівництвом бюджетні гроші, й натхненно критикувати Тимошенко за будь-які цінові параметри російського газу.

Цинізм Банкової продовжує прогресувати. Ще в січні-лютому Секретаріат Президента з нотками неприхованих ревнощів у голосі наголошував, що стосунки з Росією в цілому і щодо газу зокрема – це абсолютна прерогатива Ющенка (між іншим, тоді БЮТ і словом не обмовився про “кремлівську заангажованість президента”).

Коли ж Росія визнала за доцільне узгоджувати деталі газових угод і технічної документації на рівні урядів, то з метою повернення ситуації до суто президентського формату переговорів Банкова навіть запустила “качку” про підкуп Кабміном України кількох співробітників “Газпрому” з метою отримання оперативної інформації щодо стратегії ведення росіянами переговорів щодо постачання газу Україні.

І от на сьогодні, коли внаслідок безглуздої політики Ющенка Росія взагалі не вважає за можливе спілкуватися з ним, а відтак уряд залишається єдино можливим суб’єктом переговорів, Банкова волає “про кремлівську заангажованість Кабміну”.

Якби ситуація була не такою драматичною, а БЮТ – менш відповідальною політичною силою, то ми публічно відмовилися б від переговорної місії уряду на користь Ющенка – і, зручно вмостившись у м’яких кріслах, із задоволенням спостерігали б за його “муками творчості”, а потім не залишили б каменя на камені від ціни за російський газ, під якою він поставив свій підпис.

Мотивація БЮТ під час голосування за законопроекти 2 вересня зумовлена, звісно ж, не бажанням перетягти ковдру влади на себе, а лише необхідністю створити додаткові перепони для деструктивного втручання президента, його Секретаріату та РНБОУ в діяльність уряду. Хоча водночас ми добре розуміємо, що той, хто ігнорував попередній формат законодавства, цілком може проігнорувати й нинішній.

У цій ситуації найбільше дивує імпульсивність реагування президента: навіть якщо він забув, що сам наполягав на ухваленні цих законопроектів під час передвиборчих обіцянок 2004 року, то все-таки варто було взяти паузу й спробувати понишпорити по закутках своєї пам’яті. А якщо пам’ять зазнала непоправних втрат, то можна було б звернутися до Конституційного суду з приводу аспектів, конституційність яких у нього викликає сумніви.

Але схоже на те, що президент кудись дуже поспішав, бо спочатку наполіг на терміновому скликанні засідання фракції НУ-НС, потім наполіг шляхом тиску, щоб було порушене питання про розірвання коаліційної угоди, і нарешті, коли за доцільність такого політичного кроку висловилося лише 30 осіб, особисто взявся переагітовувати необхідну для результативного голосування кількість депутатів.

То куди й навіщо поспішав Ющенко? Мені про це невідомо. Втім, не здивуюся, якщо президент і сам не знає відповіді на це запитання.

Глава Секретаріату фактично зробив президента заручником своїх авантюр

Днями Верховна Рада стала свідком безпрецедентного рішення: 323 депутати з усіх (!) фракцій парламенту проголосували на користь колективного звернення до президента з вимогою звільнити главу його Секретаріату на підставі численних фактів політичної корупції, “кришування” злочинних дій, тиску на органи правосуддя, незаконних оборудок із землею тощо.

Щоб збагнути унікальність цього рішення, варто взяти до уваги, що на своєму віку адміністрація президента знала багатьох одіозних голів, але жодному з них не вдалося настільки одностайно налаштувати проти себе суспільство і парламент.

Між іншим, якби це стосувалося лише Балоги, то президент міг би такий “дзвіночок” і проігнорувати, але біда в тім, що глава Секретаріату фактично зробив президента заручником своїх авантюр.

То чи варто дивуватися, що рейтинг підтримки Ющенка не перевищує 5 відсотків? З такими друзями не треба й ворогів.

Ультиматуми – не найліпший спосіб для того, щоб вдихнути в демократичну коаліцію нове життя. Усвідомлюючи це, наша політична сила, маючи стократ більше підстав для висунення НУ-НС найрізноманітніших ультиматумів, не висуває жодного. Натомість ми пропонуємо зробити належні висновки та проаналізувати причини, які, мов іржа, роз’їдали коаліцію зсередини.

Цими згубними вадами насправді є не недоліки спільної програми дій, а відсутність щирих людських стосунків і недостатнє розуміння деяких прописних істин, а саме: в одній команді всі мають докладати максимум зусиль для руху в узгодженому напрямку.

Якщо ж ефективність діяльності уряду і його суспільна репутація мають значення лише для частини парламентсько-урядової коаліції, то в такому разі угод про єдність зусиль краще взагалі не ухвалювати, аби уникнути неодмінної дискредитації приреченого на непорозуміння коаліційного формату.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: