Не стало Василя Червонія

…Грім, дощ, блискавки… Родина Червонія побігла сховатися від негоди до хатинки. А він так і залишився мокнути під дощем. Сам - один на один зі стихією…

За офіційною інформацією управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення, трагічний випадок стався 4 липня о 12.30 на ставку у с.Ганівка Костопільського району.

Пан Червоній був смертельно уражений розрядом блискавки. Відразу ж його госпіталізували у реанімаційне відділення до Рівненської ЦРЛ у смт Клевань.

Побратим екс-губернатора Рівненщини, головний лікар обласної клінічної лікарні Мирослав СЕМАНІВ розповідає, що особисто курував лікарів: спочатку телефоном, а потім приїхав у Клевань разом із бригадою обласної лікарні. Навіть за відсутності пульсу та тиску, мозок Василя Червонія був ще живим. Проте всі намагання лікарів повернути його до життя виявилися марними. Розряд блискавки, який влучив Василеві Червонію у груди, обпік стравохід та легені, а потом через праву ногу пішов у землю.

Сонячного і досить спекотного дня велелюдний народ української землі прийшов віддати останні почесті “Героєві сучасності” Василеві Червонію. Під стінами Свято-Покровського кафедрального собору і голці ніде було впасти – так сколихнуло усіх це нещастя. Прощання з Василем Михайловичем у соборі розпочалося недільного вечора і закінчилося у понеділок. Гарну панахиду відслужили митрополити УПЦ КП Рівненський та Острозький Євсевій, а також Київський та Переяслав-Хмельницький Димитрій.

Такої скорботи, як у той день, Рівне не пам’ятає вже давно, та що там - вся Україна тужить за славним її сином. Люди й дотепер не усвідомлюють, кого втратили, кого забрало небо і кого погребла холодна земля...

Сам похорон став справді подією всеукраїнською. Чисте небо не засмучувало ніщо, крім тієї чорної жалоби, яка розлилася над Рівне. Труна відпливала у вічність... Хтось плакав, а хтось співав тужливих українських пісень.

Сина Волинської землі, яку він любив до безмежності, так, як і всю Україну, прийшла проводжати в останню дорогу величезна кількість товаришів, побратимів і вірних серцем людей. Свідомий церковно-громадський діяч пішов із мирського життя, проживши всього 50 років. Троянди у руках людей схиляли свої голови у смутку за відчайдушним українцем.

Труну із трагічно загиблим Василем Михайловичем по встеленій квітами дорозі несло духовенство, похоронній процесії, так як і жалю, не було кінця... Сльози котилися градом... Але плакали не очі, а серце... Ніхто не стримував сліз, а й навіщо, адже це щирі сльози смутку.

Наче пам’ять про Василя Червонія, відлунала його улюблена пісня “Очерет мені був за колиску”... ніби автобіографічна. Як для ревного патріота, востаннє побратими виконали гімн України… Поховали вірного сина України на території його дітища - Свято-Покровського собору на красивій галявинці, яка відразу вкрилася квітами… і гіркими слізьми, які обпікали душу…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: