Нерідні онуки

(Продовження. Початок у “РР” №42) оч як судили в селі Уляну, а вона невісткою була задоволена. Навіть рідна донька так не хилилася до неї. Коли приїжджали на вихідні, то всю роботу за Уляну переробить. Інші молодиці вже й заздрили їй, бо ж своїх невісток рідко бачили на городі, а Галя, як та бджілка, - справлялася з усім. А невдовзі подарувала два онуки, бо ж знову народила двійню. Дід з бабою були щасливі. Коли вже Любка з Маринкою ходили до школи, батьки залишали дітей у бабусі й дідуся на ціле літо. Дівчатка були навчені до роботи, тож допомагали Уляні і в хаті прибрати, і на городі попорати, і за братиками доглянути. “Бач, що то нерідні онуки, все заставляє їх робити. А доччина донька ніколи й на городі не була”. Уляна сприймала це спокійно. Бо доччину доньку вона й сама не пам’ятала, коли бачила. Одружився Олег, і вона дізналася, що мати доглядає чужих дітей, то й не їхала до батьків, і дитини не пускала. Стала зовсім чужою.

А час ішов, минали роки, старіли батьки й діти, підростали онуки. Коли Оля видавала дочку заміж, таки приїхала покликати батьків на весілля, проте брата з невісткою не запросила. “Не потрібні вони там зі своїм виводком”, - випалила вона, коли мати нагадала їй про Олега. “Якою ж черствою стала наша донька, - сказав Яків. - Ніколи б не подумав, що може таке бути. А ти ще мріяла, Уляно, колись біля неї голову прихилити”.

Повиходили заміж і доньки Олега й Галі. На їхньому весіллі дідусь із бабусею були бажані гості, їх садовили на почесні місця. А виходили заміж Люба й Марина в один день - так вони вирішили. Уляна з Яковом вітали їх за весільним столом, бажали щасливої долі, а внучки дякували дідусеві та бабусі за їхню доброту, за те, що ніколи не чули від них образливого слова, і обіцяли не залишати їх у важку хвилину.

Життя продовжувалось. Закінчили військове училище Андрій з Петром, поодружувались, отримали квартири, словом, влаштувалися у житті. Задоволені були Олег з Галею, що так все добре склалося у їхніх дітей. Зосталися в квартирі самі. Здавалося, жити б та радіти. Та життя - непередбачуване. Якось під вечір завжди життєрадісний Олег похмурнів, зблід. Галя викликала швидку. А до ранку його не стало…

Кажуть, біда одна не ходить. Пішов із життя батько. Помирав Яків при пам’яті, тож наказував дружині: “Важко тобі буде, Улю, без мене. Тримайся синової сім’ї, бо на дочку надії нема”.

Невдовзі забрав Олег до себе і свою Галю. Уляну після тих переживань звалив інсульт. Ніколи не хворіла, а тут і до неї прийшла біда. Тиждень лежала у лікарні, але від тяжких думок стався і другий напад. Привезли сусіди нерухому в порожню хату. Її охопив жах: дочка й вісточки про себе не дає, сина нема, кому вона потрібна? Чужим дітям? Та помилилася Уляна. Коли дізналися Люба з Мариною про бабусину хворобу, прилетіли, мов на крилах, і вже не залишали. Уляна не стрималася, вже незрозумілою мовою сказала: “Навіщо я вам, дітки? Мене сусіди доглянуть. У вас свої сім’ї, то й живіть собі”. “Ні, бабуню, - в один голос відповіли Люба й Маринка. - Ми Вас не залишимо”.

Далі буде.

Перший ювілей пастора з Рівного

Пастор церкви "Христос є відповідь" Тарас Сень розповідає про свою місіонерську діяльність, який виповнилося п'ять років:

	№421 від 05.11.2009p.
	Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477