Про жар-птицю і звичайну курку

Ось у такого небесного янгола примудрився закохатися Тадеуш. Хлопець закінчував технічний вуз, паралельно працював рекламним агентом, у вільний від роботи час полюбляв поїздити на роликах та скейті. Ось така повна невідповідність полюсів. Але хіба кохання запитує перед тим, як з’явитися?

Так і почали молоді люди зустрічатися. Хоча Тадеуш і чудувався захопленнями своєї молодої обраниці: гуляти допізна просто засніженими полями; їхати за тридев’ять земель, щоб подивитися на якусь там рідкісну квітку; мовчати цілими днями, просто так, бо нема про що говорити. Та він пробачав їй усе. Здавалося, вона піде, і він тут же помре!

Не зогледілися обоє, як одружилися. Весілля не робили, не вінчалися, бо це не за її правилами. Нікого не запрошували, ні батьків, ні свідків. Нікого. Розписалися, і одразу ж пішли до китайського ресторанчику - дивитися щойно привезених китайських акваріумних рибок. Ні, Єлизавета просто невблаганна. Все не як у людей! Варто було б звикнути.

Дитини народжувати не буду!

І все б нічого. Людина до всього звикає. І молодята були вже налагодили щоденний побут. Звісно, Тадеуш відповідав за все. І у квартирі прибрати, і у магазин збігати, і вечерю приготувати. Єлизавета була вся у своєму, іншому світі. Просто-таки невловима, аморфна істота. Заради коханої Тадеуш був готовий на усе. Але ж, але ж... зачати та виносити таку бажану обома дитину він ніяк не міг. Ніяк не міг. А вона все заявляла:

- Дитини народжувати не буду! Ніколи, ні за яких обставин. Мені мій духовний вчитель заборонив. Якщо я завагітнію, а потім буду народжувати, то помру. Не можна мені мати дітей, ніколи. І запам’ятай, я докладу максимум зусиль, щоб ніколи не вагітніти. Думай, чи потрібна я тобі така?

Але Тадеуш геть і думати не хотів про іншу обраницю. Тільки Єлизавета. Звісно, хлопець дуже страждав від того, що не буде мати прямого наступника, що не матиме кревного товариша по іграх у футбол. Та що робити? Довелося змиритися і з такою ситуацією.

Тато, о, тато

Та на цьому чоловік не залишив свою мрію мати вдома маленького сміхунця. За згодою (!) обох сторін було прийняте рішення всиновити хлопчика із сиротинця. Тадеуш сам пішов обирати дитину. Насамперед він хотів, щоб дитинка була маленькою. Щоб, так би мовити, почати все “з чистого аркуша”. Чоловіка провели у дитячу. Одразу кілька десятків очей подивилося в його бік. Усі дітки-повзунці мовчали, здивовано дивлячись на чужого дядька, хтось, злякавшись, вже починав був плакати. І тільки одне чорнооке дитя, сяйнувши своєю беззубою посмішкою, почало кликати: “Тата-о-тата. Оооо, тата”. Тадеуш сприйняв це, як знак. Так був усиновлений їх маленький синок. Ім’я поки не спадало на розум. І, поки новоспечений тато клопотався то над пелюшками у ванні, то над кашкою у кухні, Єлизавета поважно читала “Книгу імен”.

Минуло чотири роки. Син, а саме так звали хлопчика, бо мамі інші імена здалися аж занадто простими, трохи підріс, і був на рідкість слухняною та здібною дитиною. Мама ніколи не займалася дитиною, проте тато у ній душі не чув. Постійно вовтузився з ним, вчив, водив гуляти. Як колись усією душею Тадеуш любив свою обраницю, так само нині, із собачою відданістю, він ходив за Сином. Хлопчик міг гордитися таким татом!

Та одного разу, прийшовши стомлений додому, Тадеуш не застав нікого у квартирі, натомість побачив лист на кухонному столі.

Ось про що у ньому йшлося: “Тадеуше, прощавай! Я забираю нашого сина та покидаю тебе назавжди. Ти не достойний бути з нами, ти не достойний дихати спільним з нами повітрям. Ти - ніщо, і звуть тебе ніяк. Кілька років тому я зробила помилку, дозволивши тобі жити зі мною. Нині ж ти своєю присутністю перетворюєш усе на сіру буденність. А нам з Сином потрібні кольори, потрібно розмаїття фарб...”

Далі Тадеуш не зміг читати, він ридав. Він так помилявся, шукаючи жар-птицю, а йому, виявляється, була б доречною звичайна курка! На жаль!