Про що зазвичай думає 17-річна дівчина? Ліля - випускниця звичайної міської школи, особливо не наділена вродою, маючи посередні оцінки та таку ж сіру зовнішність. Так само, як і перша красуня світу, вона думає про вдале заміжжя, або для початку хоча б про дружні стосунки. І дарма, якщо це буде випивака Андрій із сусіднього двору чи колишній наркоман із сусіднього міста. Головне, щоб звернув увагу на Лілю, щоб потребував її уваги та клопотів. Щоб Ліля була комусь потрібна. Та що там казати, писала дівчина і у в’язницю молодим чоловікам. Це було романтично - витягати когось із біди, рятувати, допомагати, ставати єдиною втіхою та підпорою, своєрідним єдиним світлом у вікні. Так думала Ліля. Але Бог добрий - і ангел-охоронитель затулив крилами свою підопічну - лихо минуло стороною, де й поділися ті “друзі”.
Ось і дочекалися ми зимових свят. Відгуляли Новий Рік, в теплому родинному колі зустріли Різдво. Скільки слів за цей час сказано, скільки побажань. А кулінарні шедеври дружин та мам, здається, цього року були особливими. Усі без винятку страви були якнайсмачніші. Вже і родичів встигли відвідати, і друзі приходили, вітали. І на центральну ялинку встигли сходити, і дітей на новорічні ранки до театрів зводили (он сидять в кутку, іграшками бавляться). Телевізор, бідолаха, вже втомився за ці дні працювати. Ми його, нашого трудівника, серветкою накриємо - хай відпочине.
У розпеченому металі є щось магічне - він схожий на лаву, яку викидає вулкан - грізну та небезпечну. І разом з тим - пластичну, готову до будь-яких перевтілень. Саме в руках майстра-коваля матеріал стає формою, а аморфна маса перетворюється на певний предмет.
Баба Катя цілу ніч ні на хвилинку не змикала очей. Сон полишив її і блукав десь далеко. Та цим вона не переймалася. Голова була заклопотана зовсім іншим, адже у цьому домі вона ночувала вперше після кількамісячної перерви. Вперше зустрічала захід рожевого сонця на призьбі власної хатини, а не в будинку сина Грицька. Її думки бігли одна поперед одною. Їх було стільки, що ледве поміщались у голові Катерини.
Часто тиха, нічим особливим не примітна особистість в екстремальних обставинах проявляє справжню велич духу, людяність і стійкість, настирливість, жертвує багато чим задля добра інших. Тим більше, коли йдеться про безпорадні рідні кровиночки. У цьому ще раз переконався після знайомства з простою жіночкою з приміського села Рачин пані Оксаною.
Оксана Ільчук з онуками, які стали для неї радістю і болем
Кочівники, нелегали і просто охочі до міського життя люди завжди змушені шукати прихистку. Сам вираз “найнята квартира” викликає мурашки по шкірі, а у декого - здивування. Оренда житла рівнозначна безпритульності, а люди, які змушені винаймати квартиру, прирівнюються до принизливої категорії знедолених. У маленьких містечках заведено жити нехай тісно, але у власній квартирі.
“Надійко, донечко, не можна бути такою похмурою… Он, подивись у вікно, яке сонечко…”, - збираючи дітей до садочка, мати не переставала дивуватися тому, наскільки різними, не схожими одне на одного, є її двійнята. Андрійко - веселий, говіркий, допитливий і у всьому тямущий, любить дитяче товариство і верховодить у ньому. Де не опиниться, діти навколо нього зграйками збираються: чи-то у дворі, чи-то у садочку. І вихователька в садочку його хвалить, каже, що будуть з нього люди. А от Надійка…
З дитячого садка залишається мало спогадів, все швидко забувається, і лише поодинокі згадки виринають з ріки вже дорослого життя. Але такого Сашко з Володькою точно не могли забути - саме звідти почалася їхня велика дружба, яка перенесла їх і в шкільні роки. Два хлопчики були такі різні, але схожі водночас. Володька - з багатої повноцінної родини. Гарненький білявий хлопчик мав усе, що тільки бажав. Сашко - з кирпатим носиком і веснянками на ньому, немов сонце добре помастило його пензликом, ріс без батька, тому задовольнявся усім тим, що могла дати йому мама: старенький одяг, прості іграшки і любов за двох. Незважаючи на це, хлопці потоваришували, допомагали один одному у навчанні, ділилися усім, захищали у бійках, пізніше - переживали разом перші розчарування та поразки, раділи один за одного і розділяли перемоги. Усі дивувалися силі чоловічої дружби у ще не зовсім дорослому житті.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 