Стала матір’ю шістьом онукам

Кожен спогад про гірку долю дочки, онуків, пережиті Ільчуками су-ди-пересуди, прагнення добитися справедливості - зайва сіль на болючі рани. Але не кожен у 72 роки в наш нелегкий час захоче виховувати шістьох діток.

Розповідь про подвиг-обов’язок старших почнемо із далекого вже 1955-го, коли після закінчення школи майстрів-садоводів дівчина отримала направлення в Дубно. Мешканка одного із сіл Новгород-Сіверського району, що на Чернігівщині, “прижилася” на овочесушильному заводі, де пропрацювала 36 років. До того ж і долю тут знайшла: стала на рушничок щастя з хуторянином Омеляном Ільчуком.

Першою народилася Любочка, потім ненька співала колискові Іринці та Наталочці. Зичила донечкам щасливих долей, та людське життя складається із чорних і білих смуг: дітки приносили батькам не лише радісні хвилини але й сумні. Найстарша після кооперативного технікуму працювала в магазині сусіднього села. Там знайшла майбутнього чоловіка. Не вельми припав до душі батькам хвалькуватий Євген із якимось нездоровим блиском в очах, та розсудили, що не вони з ним житимуть, а дочка. Після весілля провели молодят у селище Локачі сусідньої Волині, звідки родом був зять.

Та сімейне життя не склалося. Лише б радуватись, коли один за одним у неї народжувалися хлопчики (от уже й п’ятеро онуків мали Ільчуки), та хиріла молода мати, над якою по-садистськи знущався землемір, вбивав морально: “Чортова гуляка, я на двох дітей розраховував, а ти он що витворяєш!”. А одного разу привіз синів і вагітну дружину в Рачин, вивантажив, як непотріб, під воротами, навіть у хату не зайшов.

Кілька місяців пролежала дочка в лікарні, Сашко народився в селі. Дідусь із бабусею повідомили новину в Локачі - батько навіть не відгукнувся. Коли дружина з немовлям поїхала додому, відлупцював її до напівсмерті.

Важко хвора, морально принижена, Люба вирішила розлучитися із нелюдом. Суд віддав їй менших четверо діток. Недовго після цього топтала ряст: фізичні та душевні потрясіння зробили своє. І залишилися синочки напівсиротами. Поховали її в Рачині, провести колишню дружину в останню путь Євген за потрібне не вважав. Зате розпочав тяжбу зі старенькими, вимагаючи дітей, аби “прилаштувати їх у добрі руки”. Аж 12 судових засідань перенесли Ільчуки, поки позивача не позбавили батьківських прав і не зобов’язали сплачувати аліменти. Горе-батько на чотирьох дітей присилав аж 75 гривень. Між тим, тесть із тещею опікуються ними ось уже одинадцятий рік.

Не розкошують старенькі, бо пенсії в колишніх колгоспника і робітниці сушзаводу невеликі, як і соціальна допомога на кожну дитину (в межах 117 гривень). Лише на хліб потрібна щодень десятка, за місяць йде 7-8 літрів соняшникової олії. А одяг, взуття, шкільне приладдя? Діти є діти. Не балують їх у сім’ї, та бабуся частенько пиріжки пече, варення восени припасає. Тримають Ільчуки курей, порося, обробляють город.

Спостережливий читач зауважить, що мова йде лише про чотирьох онуків. Та ні ж бо. Живе з батьками і дочка Наталія, в якої сімейне життя теж пішло навкосяк. А в неї також двоє діток. Сердобольні старенькі навіть думки не припускали, що можна “відшити” онука та онучку. До того ж Наталя, робітниця кондитерської фабрики, намагається вносити лепту в загальний “котел”.

А потреби в юних чималі. Павло - студент медколеджу, Ірина та Дмитро навчаються в аграрному коледжі, Андрій - десятикласник, Микола - на два роки молодший, та й Сашко вже п’ятикласник. Хлопці мріють про комп’ютер, не проти мати мобільні телефони, прикупити дещо для занять спортом.

А тут ще й клопіт із найстаршим онуком. Валентин закінчив університет, але тяжко захворів. На зятя надія мала. Старенька бідкається : не має змоги часто їздити на Волинь. І не лише безгрошів’я допікає. У бабусі здоров’я - не вельми, високий тиск замучив, уже кілька років ходить, спираючись на палицю. Вранці піднімається з ліжка через силу, бо годувати всіх потрібно. Добре, коли Наталія не на зміні, підсобляє в клопотах. Але задля онуків, які стали рідними, готова терпіти й не таке. Правильно кажуть, що бабуся їх любить дужче від дітей. Все просить берегиня роду у Всевишнього, аби продовжив віку, дав здоров’я. Вважає першочерговим покликанням своїм і Омеляновим вивести в люди дітей, за яких відповідають перед совістю і пам’яттю дочки. Чи не тому серйозно зайнялася траволікуванням, використовує дари природи (збирають помічні зілля онуки та Наталія), аби не дати розгулятись “недугам”. Та й страждущим односельцям радо підсобляє.

Якось у телепередачі пані Оксана почула, що за рік в Україні при живих батьках сиротами стають 2,5 тисячі дітей, а в дитбудинках та інтернатах нині перебувають понад 100 тисяч хлопчиків і дівчаток. Сирота в інтернаті “коштує” 25 тисяч гривень за рік, тобто щомісяця на нього тратять 2 тисячі. Ільчуки не мають таких коштів, у них на всіх “чистими” витрати становлять трохи більшу суму. Зате дідусь із бабусею компенсують їх нестачу значно ціннішим капіталом - щирою приязню, непоказною любов’ю, справжнім родинним ставленням до кровинок, яким так потрібне міцне плече старших. Аби стати людьми, вміти багато, знайти місце в житті, вміти поділитись любов’ю з ближніми.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: