Чи доводилося вам бачити дерево, в якого восени зрубали всі гілки? Самотньо височить воно, а голий стовбур – немов докоряє: що ви, люди, зі мною зробили? Але навесні дерево зненацька оживає, стає молодим. Зелені паростки з ніби мертвого стовбура роблять його чарівним. Це життєдайні сили відродили його!
У мене довго не було рідних могил. Прабабусі-прадідусі пройшли повз мене, вони померли або до того, як я могла це усвідомити як смерть рідної людини, або далеко в Сибіру. Так, ми з мамою ходили перед проводами прибирати могили прабабусі, прадідуся, маминого братика, який помер до війни, розминувшись із нею на понад 10 років… Це був просто ритуал…
Осінь видалася щедрою на урожай, тепло та погожі дні. В повітрі уже летіло бабине літо. Все дихало тишею, спокоєм і красою. В такі дивовижно чудові дні, які видалися в жовтні, й справляли Артеменки весілля своєї дочки-кровиночки Ірини. Старалися, як могли. Майже тиждень пеклося, варилося, смажилося. Родичі, батьки, сусіди падали від утоми, догоджаючи гостям. Грала музика, молоді кружляли у вальсі, були надзвичайно щасливі.
Жили-були в одному з міських багатоповерхівок Сашко та Інна. Тут народилися, тут проходило їхнє дитинство. Разом ходили до дитячого садка, вчилися в одній школі. Сашко був на два роки старший за Інну. Симпатії одне до одного зародилися ще в дитинстві. Та на людях юнаки цього не показували - соромилися. Сашко завжди намагався зі школи йти разом з Інною. Якщо бачив, що хтось з хлопців “клеїться” до неї, міг і побити. Його побоювалися - високий, спортивної статури.
«Сестрице водице, здорова, лагідна, омолоджувальна та добра, зроби моє тіло та личко здоровими, гарними та молодими», – нашіптувала Галина, миючись. Вона завжди розмовляла з водою. Навчила цьому ще покійна бабця, також Галина. Померла бабуся, коли їй було вже далеко за вісімдесят, та до глибокої старості була гарною: обличчя – пещене, без зморшок. Бабця свято вірила, що це від «водиці-сестриці». Вірила в це й Галина, може тому теж була вродливою – чорноброва, чорноока, збиралась на відпочинок до пансіонату в Алушті.
Світлана Василівна вже була готова дати команду водію відправлятися, та не було ще однієї вчительки їхньої гімназії. Бачачи, що водій час від часу додає газу, вона винувато промовила:
Ранок був прохолодним, осінь уже вступала у свої права і Оля швидко ішла вулицею. «Хоча б не запізнитись», думала, адже цілу ніч на спала, бо провела у колі друзів. Це була гамірна вечірка, де всі курили і пили, а вона була єдиною в цій компанії, яка не пила, бо жила з матір’юп’яничкою, знала, що то за лихо пиятика.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 