А на серці камінь...

- Ось такими і ми були, - зітхала Антоніна, мати нареченої, дивлячись на молодят. - Дай, Боже, тобі, донечко, щоб тебе на життєвому шляху не спіткало ніяке горе, печаль.

- Чому засмутилася, Тоню? - обійняв її за плечі чоловік. - Нарешті дочекалися весілля. Випурхнула наша донечка, наша голубка з батьківського гнізда. А, здається ж, ще зовсім недавно я носив її на руках, пестив, милувався її оченятами, що, як дві краплі води, схожі на мої.

Дружина повернулася до Сергія, якось дивно подивилася йому у вічі:

- А й справді Іринка - копія батька...

Вона ще хотіла продовжити, як вже було не раз. Слова, здається, танцювали на язиці, та, взявши себе в руки, Антоніна його прикусила. Ні, таки якось іншим разом. А сьогодні нехай буде свято. Бо ж такого батька, як у її Іринки, ще треба пошукати. Та пекучі спогади не давали на весіллі висохнути на щоці сльозі.

Тоня з Сергієм познайомилися ще зовсім молодими. Недовго й зустрічалися. Хлопець заслав сватів, дівчина подала рушники. Й от уже чверть віку в парі. Їм було добре удвох, затишно, розуміли один одного з півслова. Якщо і траплялося якесь непорозуміння, то тим солодшими ставали примирення. Усе було гаразд, тільки от діточок Господь їм не давав. Минав рік, два, три, п’ять. Тоня не могла уявити своє життя без дитини. Зверталася до лікарів, і до бабок-знахарок, але нічого не допомагало. Жінка вважала винною лише себе. Сергій їй не дорікав, лише коли дивився на ватагу сусідських дітлахів, що частенько гралися поруч з подвір’ям, Антоніна помічала смуток на його обличчі.

- Я знаю, що перед тобою винна, - шепотіла в ліжку. - Що ж робити - покинь мене, - говорила крізь сльози, - може, подарує тобі те, що не можу я...

Сергій мовчав. Він надто кохав дружину, не уявляв життя без неї, а діти... Якось воно буде.

Одного разу Антоніна вичитала в обласній газеті про клініку, де лікують безпліддя. Вона вхопилася за це, як за останню соломинку, й незабаром, хоч і страшно було почути безжалісний вирок, вже збиралася в дорогу. І не сама - з Сергієм. Він спочатку не погоджувався, але змусити кохану дружину одну пройти такі випробування не наважився. В лікарні обом довелося заповнити багато паперів, згадати про всі свої хвороби ледь не з пелюшок, здати безліч аналізів.

Вдруге, за результатами, Антоніна поїхала вже сама. До кабінету заходила, здавалося, не своїми ногами - водночас із надією, а, проте, швидше за вироком. Розмову з лікарем в різних варіаціях вона, мабуть, уже десяток разів прокрутила у себе в голові. Та все відбулося значно прозаїчніше, ніж вона собі уявляла.

- Зі здоров’ям, жіночко, у вас все гаразд. - одразу розпочав лікар. - Можете і завагітніти, і народити. А причина ваших проблем - у чоловікові. Та навіть не в ньому, а у “свинці”, так у народі називають цю дитячу хворобу. Малим перехворів, а от нині - “аукнулося”. Так що народжуйте від іншого, -якось байдуже порадило медичне світило.

Антоніні ще давали якісь папери, результати аналізів, для чогось вона придбала цілу розсип пігулок - те все вона добре й не запам’ятала. Радість, що вона здорова, розпирала її груди - жінка знову відчула себе людиною! Одна думка точила мозок: як сказати про це Сергієві? Що він відчує? Та ще й та, така холодна порада - народжуйте від другого. Тож вдома лише показала чоловікові пігулки, а він і не розпитував Тоню багато: бачив, що їй нелегко.

Час йшов, прописані ліки давно скінчилися, а вихор Тоніних думок поволі переростав у одну - “від іншого”. Та хіба можна тут, вдома, впасти так низько, знеславити свого Сергія? Злі язики ж рознесуть усе... Та й хто тут, у селі, такий же ставний та красивий, як її Сергій? Тож путівка до санаторію, якою вирішив порадувати чоловік змарнілу дружину, виявилася дуже доречною.

Вже за кілька днів перебування в санаторії в Антоніну ніби вселився біс. Далеко від дому, подалі від очей, вона перетворилася на ловця. Наполегливо і вперто шукала чоловіка, який би міг стати батьком. Батьком її з Сергієм дитини... Найголовніше, щоб той був схожий на чоловіка, - а надто кольором темних очей, все інше: краса, розум, доброта - то вже потім. І коли натрапила на потрібний “екземпляр”, чіпко вхопилася за нього. Санаторний роман вийшов на славу. Тоня іноді навіть картала себе, що надто вже захопилася.

Додому Антоніна повернулася весела і щаслива. Чоловіку з блиском в очах повідомила, що тамтешні лікарі запевнили, що вона може мати дитину. Варто лише пробувати ще і ще.

Незабаром у подружжя народилася донечка, їхнє сонечко, маленька Іруся. Сергій її обожнював, кожну вільну хвилину був біля неї: годував, купав, пестив. Називав зірочкою, ластівкою, квіточкою, найкращою у цілім світі, а донечка, тільки бачила татка, так одразу ж тягнула свої рученята, міцно притискаючись до нього.

Антоніна зворушено спостерігала цю ідилію - батько і донька, лише серце тривожно билося, коли гості заводили традиційне: “А на кого схожа наша Іруся?” Та відповідь завжди була одна: “На батька!”. Вона, звичайно, розповість Сергію про все, скине той камінь з душі. От тільки нехай донечка підросте. Ні, пізніше, коли піде до школи, а, може, коли заміж вийде? А поки за той гріх нехай серце болить лише в неї. Вона стерпить, витримає, не залишить без батьківської любові свою Ірцю.

Осінній день видався такий сонячний та прозорий й хотілося, щоб йому не було краю. Весілля гуляло. Музика й щастя витали на сільському подвір’ї.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: