“Віддячити своєму місту”

- Пані Людмило, нині ви - кандидат у депутати по мажоритарному округу. Чому ви його вибрали?

- Тут потрібно почати здалеку. Це мій, так би мовити, округ. Я виросла у цьому кварталі. Тут ходила до школи. Тоді це була дев’ятнадцята “залізнична” школа, де було дуже цікаве поєднання дітей. З одного боку, це - діти залізничників. Непосидючі, бойові, в яких було поняття “не здавати своїх”. А з іншого - діти з “обкомівських” будинків. Неформальний шкільний рейтинг на перше місце ставив дружбу, співчуття й обов’язково перемоги в музиці, спорті, олімпіадах, а не зубріння для отримання відмінних оцінок. Школу я закінчила із золотою медаллю, але це нічим мене не виділяло. Головне, що дала мені школа - це мої друзі. З однокласниками ми зустрічаємося і досі. Приїжджають навіть ті, хто вже давно живе десь у Німеччині, Ізраїлі чи Росії.

Потім навчалася в нашому Рівненському педагогічному інституті, на “фізматі”. Працювала в середній школі викладачем, завідувачем відділення у Рівненському медичному училищі.

Вирішальну роль у формуванні мого характеру я відвожу своїй мамі. Мама - просто чудова людина. Темпераментна, вольова, сильна жінка, яка зробила себе сама. Вона отримувала вищу освіту і в той же час тихенько вечорами шила, щоб поставити мене на ноги. Як директора Будинку вчителя її знають багато рівнян. Мама мала великий авторитет, до її думки прислухалися, в неї питали поради.

Мій чоловік - Василь Романчук - директор Рівненського коледжу економіки і бізнесу, який раніше називався Технікум радянської торгівлі. Розумний, відкритий до людей, з цікавої родини. За Польщі його батько був членом Рівненської гмінної ради (це щось на зразок нинішньої міськради), де відповідав за будівництво.

Як одного із засновників рівненської “Просвіти” у 1939 році поляки його заарештували і відправили у табір “Береза картузька”. На той час туди кидали українських патріотів. Але йому пощастило вийти живим.

І уявіть собі, я - дівчина з “комуністичної” сім’ї, де тато - військовий і комуніст за переконанням, виходжу заміж за хлопця із Західної України, батько якого справжній український патріот. Знаєте, мабуть ці сімейні стосунки та рідні для мене люди, навчили мене не сприймати історію однозначно, як біле і чорне, а розрізняти у ній відтінки, кожен з яких - людська доля.

- Хто для вас найдорожчі люди в житті?

- Це мої чоловіки: батько, чоловік, син та онук.

Тато - військовий офіцер-десантник. Високий, стрункий, підтягнутий, завжди подобався жінкам. І навіть зараз, коли йому вже за вісімдесят, він танцював зі мною на моєму ювілеї і фліртував з жінками.

Мій чоловік знає, як забити цвях чи поміняти лампочку. Він мене навчив колись, коли ми одружилися, як робити побілку. Він господар і вдома, і на роботі. Вміє і кладку зробити, і бочка закоптити, і борщу наварити. Чудово грає на гітарі і співає. І в преферансі - знавець.

Із сина я намагалася зробити свою подобу. Він вчився у двох математичних школах, і я хотіла з нього, як колись із себе, зробити математика. Але Господь уберіг… Він виграв всеукраїнську математичну олімпіаду і, як її переможець, отримав право вступити у вуз без екзаменів. Тоді це був перший рік, коли набула сили відповідна постанова і нам неймовірно пощастило.

Ми із сином Юрою приїжджаємо в Київський інститут міжнародних відносин вступати на факультет міжнародної інформації (чомусь ми тоді вирішили, що це близько до інформатики). Заходимо до декана, а він нам каже: “Ми з вулиці не приймаємо…”. Мені було так образливо. Нікого не цікавили знання мого сина, який приїхав з якогось “хутора”, під назвою Рівне. Але постанова діяла і Юра таки вступив.

Мій онук народився 21 листопада 2004 року, в день, коли починався Майдан. Невістка моя - галичанка, і я інколи жартую, що вона настільки переживала за те, що робиться у країні, що навіть народила в день, коли починалася революція. Оленка в мене взагалі розумниця. До речі, це людина, яка завжди розмовляла і розмовляє з усіма і, відповідно, зі мною виключно українською мовою. Але в той же час, вона змушує Юру розмовляти з онуком ще й російською, аби дитина знала і вільно володіла чим більшою кількістю мов.

Саме вона принесла в сім’ю віру не на свята, а віру кожного дня, віру, яка завжди з тобою. У нас в сім’ї була цікава ситуація. З одного боку, батьки - комуністи, я - комсомолка, але в церкву потайки ходили. Були хрещені і хрестили своїх дітей. А наша Оленка принесла якусь таку живу, щоденну віру в сім’ю.

- Яка Людмила Туровська в житті?

- Всі звикли бачити мене жінкою, яка все вирішує, сильна, самостійна. Мало хто знає, що справжнє життя я починала дуже комфортно, за надійною спиною свого чоловіка і мами.

Але прийшли 90-ті роки - важкі часи, коли гроші втрачали вартість щоденно. Ми, викладачі і наші червоні дипломи, нікого не цікавили і нікому не були потрібні. Наш син вступив в інститут. Чоловік, аби якось прогодувати сім’ю, пішов працювати на три роботи. Я, аби допомогти йому, теж працювала на двох роботах і займалася репетиторством. Але навіть робота від світанку до темна дозволяла лише зводити кінці з кінцями.

Тоді я зрозуміла, що потрібно щось міняти і пішла отримувати ще одну професію. Цього разу - економіко-правову. Вдячна Господу Богу за те, що направив, а чоловіку, що підтримав і допоміг. Зараз моє підприємство займається судовою експертизою, землевпорядною і оціночною діяльністю. Крім адміністративної роботи маю безліч громадських навантажень, читаю лекції, даю консультації тим, хто цього потребує.

І хоч як би я не була зайнята, кожен вечір я дозволяю собі подивитися якийсь комедійний фільм. Позитивні емоції, сміх, радість, жарти - джерело наснаги на завтрашній день.

Взагалі, я давно зрозуміла, що веселий настрій - це дуже важливо. Зрозуміла ще тоді, коли мені сказали, що в моєї мами онкозахворювання, і що їй лишилося жити кілька тижнів. Погодьтеся, важко таке почути. Але я зібрала всю волю в кулак і вся наша родина створила навколо мами теплу, життєрадісну і веселу атмосферу. Мама прожила ще чотири роки…

- Зараз ви балотуєтеся у депутати Рівненради. З чим ви йдете до виборців, що обіцяєте?

- Обіцянками не розкидаюся, окрім однієї - чесно працювати. Так, зустрічаючись з людьми, я чую запитання: а що ви нам зробите (і бажано до виборів)? Можна обіцяти залатати яму за свій рахунок чи поставити дитячий майданчик. Можна це навіть зробити. Так і роблять багато хто з кандидатів. Але хіба це не підкуп виборців? А чи не буде компенсувати собі свої затрати, коли стане депутатом той, хто сьогодні асфальтує яму в дворі? Я цього не робитиму. Мене зовсім по-іншому виховали.

Та й як я можу обманювати тих, з ким я виросла, з ким пройшло на одній вулиці дитинство, з ким ми разом ходили у школу, з ким працювали і виживали у тяжкі часи?

- Як відреагували на ваше рішення йти у депутати близькі люди?

- Я сказала своїм друзям і знайомим, що йду в депутати - і завертілося. Зібралася команда з колишніх однокласників, друзів, знайомих, колег. Почали дзвонити і запитувати: “Людо, чим тобі допомогти? Кажи, що треба робити…”.

- Чому ви вирішили саме зараз йти у депутати? Чому не робили цього раніше?

- Не відчувала у цьому потреби і не мала у собі сили брати на себе таку відповідальність. Я будувала сім’ю, виховувала сина, турбувалася про чоловіка. А ще, піднімала свою справу, розвивала її різні напрямки.

Тепер син має свою сім’ю, і в нього, слава Богу, все добре. Дякуючи моїй професійній і надійній команді бізнес працює. І я відчула, що маю потребу реалізовувати далі свої знання, свій досвід. Зрештою, зрозуміла, що можу віддячити своєму місту, своєму кварталу, своїй вулиці за те все, що вони мені дали.

Є ще й інша причина. Коли часом дивлюся на декого з наших нинішніх депутатів, на їхній рівень і їхні рішення, а ще добре розуміючи, що наші закони, зазвичай, як дишло, яким можна крутити у всі боки, то відразу хочеться закатати рукава і почати там, в раді “генеральне прибирання”. Бо це наше місто: моє, моїх однокласників, друзів, сусідів і навіть усіх тих, кого я і не знаю. Тут має бути порядок. І тут буде порядок.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: