Через терни до любові

Тетяна, за фахом педагог, вже кілька років працювала в соціальній службі. Не судилося влаштуватися в школу. Після закінчення вузу вона пропрацювала всього рік. На руках була маленька дитина, яка часто хворіла. Виховувала Ігорка сама. Доводилося часто бувати на лікарняних. Директор школи, немолода жінка, у якої ніколи не було власної сім’ї, не раз дорікала:

- Ви, Тетяно Володимирівно, дуже часто не буваєте на роботі.

- Але в мене дитина хворіє. Хіба я винна?

- У всіх діти, - відказала директриса.

Ледь дочекавшись кінця навчального року, Тетяна звільнилася, назавжди полишивши школу.

Влаштувалася на роботу у соціальну службу. З людьми працювати їй подобалося. Та й графік дозволяв частіше хоч на хвилинку забігати додому, де трирічний Ігор був сам: лікарі порадили не віддавати сина в дитсадок, а виховувати вдома.

Одного разу її викликав начальник і повідомив про новий об’єкт опіки.

- Тетяно, ця сім’я незвичайна: старенька немічна мати і син, прикутий до інвалідного візка. Тобі буде нелегко.

- Я справлюся.

- От і добре. Ось тобі адреса. Сьогодні ж побувай у цих людей.

Двері відчинила старенька жінка у великих окулярах. Перше, що її вразило, коли переступила поріг маленької квартири на третьому поверсі багатоповерхівки, - це величезна кількість вазонів з квітами, які стояли і в передпокої, і в кімнаті, і на кухні.

- Добрий день. Я ваш соціальний працівник. Мене зовуть Тетяна Володимирівна. А можна просто Таня.

- Проходьте, будь ласка, в кімнату.

У невеличкій затишній кімнаті біля балконного вікна сидів у візку молодий чоловік. У Тетяни раптом серце від жалю шалено закалатало, ніби хотіло вирватися з грудей. Великі очі молодого чоловіка подивилися на неї якось байдуже, бліде обличчя і... зовсім сива голова.

- Це мій синок Костя, - тихо промовила старенька.

- А я - Тетяна. Будемо знайомі.

Костя промовчав.

- Ідемо до кухні, - запросила Ганна Петрівна, - я вас чаєм напою - замерзли, напевно.

На кухні було затишно, тепло, якось по-особливому приємно. Ганна Петрівна вправно накрила на стіл, і через декілька хвилин вони вже пили чай, і Таня слухала сумну оповідь.

- Костик проходив службу в “гарячій” точці, у спецвійськах. Хлопець він був фізично сильний, займався спортом з дитинства. Під час однієї операції його поранило. Куля влучила в спину. Довго лежав у шпиталі спершу в Москві, а потім у нас в місті, але лікарі зарадити нічим не могли - був уражений нерв. І мій синочок залишився інвалідом у свої двадцять два роки. Що я пережила - важко передати. Від сліз і хвилювань я почала втрачати зір. Боюся одного: якщо осліпну, хто буде доглядати Костика.

- А як син пережив трагедію?

- Дуже важко. Був відчай, небажання спілкуватися, навіть жити... Спасибі його друзям. Приходять, підтримують. Але ж, знаєте, у кожного свої турботи, проблеми. Що мене турбує - Костик весь у собі - став неговіркий, засмучений. Я його розумію: таке пережити. Коли дізнався випадково, що приречений бути інвалідом до кінця життя, - за одну ніч посивів.

Тетяна слухала стару жінку, і сльози мимоволі наверталися на очі.

- Ви знаєте, я буду вас просити тільки про одне: вивозьте його на прогулянку. Я не в змозі цього зробити - вже сили не ті, а ліфт у нас вже рік не працює.

Тетяна приходила до них кожного дня. Приносила продукти, допомагала Ганні Петрівні по господарству. Але головне - кожного дня у будь-яку погоду вивозила Костю на прогулянку. Спершу він дуже соромився того, що тендітна жінка мусить поратися з візком - це нелегка справа. Тому, напевно, говорив мало, більше мовчав. Але зі всього було видно, що прогулянкам був радий.

Мало-помалу Тетяна знаходила “ключик” до нього. Розповідала хлопцю про себе, про своє дитинство у мальовничому поліському селі. Пригадувала різні кумедні випадки зі студентського життя.

- А мені не довелося закінчити навчання в університеті: забрали в армію з другого курсу - не було військової кафедри. Зараз вчуся заочно. Буду істориком. Мрію потім писати дисертацію.

- Ви, Костю, просто молодець. Будете вченим.

Їхні прогулянки ставали все довшими, бесіди - більш задушевними... Зима якось непомітно закінчилася. Весна була теплою. Одного разу Тетяна прийшла до них зі своїм сином.

- Знайомтеся. Це мій лицар Ігорьок. Хлопчик простягнув Кості маленьку долоньку.

- Будь здоров, лицарю. Мене звуть Костя.

Цього разу гуляли втрьох. Ігор бігав, збирав кульбабки і клав їх на коліна Кості. Той посміхався і дякував.

Якось Костя сказав: “Таню, давай будемо на ти. Розкажи мені про своє особисте життя”.

З чого починається любов?

У них вона почалася, мабуть, вже давно. Але ніхто першим не хотів зізнаватися в цьому: “Кому я потрібний?” - думав Костя. “А чи правильно зрозуміє мене він?” - гадала Таня. Але почуття були сильніші за всі вагання. Вирішили одружитися влітку.

Коли Тетяна поїхала додому в рідне село і повідомила батьків, розповівши все, вони були в розпачі:

- Ти ще молода і береш на себе такий важкий тягар. Адже жити з інвалідом дуже тяжко: треба бути все життя для нього нянькою. Ще зустрінеш здорового.

- Я кохаю Костика і готова на все, - відказала рішуче.

Все життя вона пам’ятатиме той день, коли вони вінчалися. В церкві було багато людей - знайомих і незнайомих. Вона - у весільному вбранні, поруч він - у темно-синьому костюмі. Дивлячись на цю щасливу пару, люди плакали. “Чому вони плачуть? - думала Таня, - адже я така щаслива”.

Минають літа. Ось вже десять років вони разом. Дивлюся на них і думаю: “В чому сила кохання? Чому так часто молоді, здорові люди не вміють зберегти свої почуття?”.