Два кохання одного життя

Світ дивний… Багато в ньому трапляється такого, що зрозуміти неможливо навіть із сивиною на скронях, не кажучи про маленьких дітей. Та хоч Назар був уже не маленькою дитиною, але так і не зрозумів і, напевне, не зрозуміє, чому його батьки покинули цей світ раніше за діда. Чому його виховує дідусь Улас, а не тато і мама? Гірка доля сироти. Для хлопчика світ розділився навпіл. І він волів би залишитися там, де були живі й щасливі його батьки. А той день, коли трапилася та страшна аварія, вирвав би зі своєї пам’яті навіки й заховав би десь далеко-далеко, щоб не змогла знайти жодна людська душа.

З часом дідусеві вдалося підлікувати поранене жорстоким життям юне серце онука. Взяв на себе місію батьківства. Хлопець ріс добрим, працелюбним, нічим не відрізнявся від тих дітей, в яких були тато і мама. Мудрі дідусеві поради допомагали увійти в доросле життя. Звісно, бракувало материнської ласки, тепла та батьківського міцного й надійного плеча. Та долю не обирають, вона обирає тебе.

Незабаром сталося те, що мало колись статися. Те, чого найбільше боялись дідусь і онук, - розлука. Назарові після школи потрібно було здобувати освіту, щоб у майбутньому власними руками заробляти на хліб насушний. У дорогу до міста вирушав із почуттям незрозумілої тривоги: чи то якесь недобре передчуття бентежило підсвідомість, чи те, що на нього чекала зустріч з невідомими йому людьми й містом. Туга, яка часто навідувалася в душу Назара, гнала його додому, до дідуся. Але потрібно було вчитися, і він це розумів, хоч як важко йому було.

У місті шаленіла пізня весна, наповнюючи повітря запахом бузку. Пташині хорали мелодійно торкалися вух. Зелені килими газону вабили зір перехожих. У міському парку було людно. Назар стояв біля альтанки з розкішним букетом троянд і переминався з ноги на ногу. Нервував Це було перше побачення. Навіть квіти забув подарувати дівчині. Лише через деякий час згадав про них і, вибачившись, простягнув Руслані букет.

- А я гадала, ти їх собі купив, - жартувала дівчина.

Того дня щасливішої пари годі було й шукати. Їм здавалося, що цей світ існує тільки для них. Лише їм світить сонце, шумить у вітті дерев вітерець, співають птахи, а кохання відкривало двері, в які сміливо ввійшли. У ту мить з’єдналися їхні серця й билися в унісон, бо пізнали справжнє почуття.

Їхнє кохання росло з кожним побаченням, з кожним поцілунком, з кожними обіймами. Не могли залишити один одного бодай на кілька секунд. Не доз-воляли, щоб навіть думка про розлуку оселялась у закоханих серцях. Тому до першого серйозного кроку вдалась дівчина. Запросила коханого до свого дому, щоб познайомити з батьками. Назар такого не очікував. Виглядав розгублено, але погодився.

Усю ніч хлопець не спав. Глибокі роздуми снували в його голові, не давали зімкнути очей. Він знав про Руслану все, що тільки можна було знати. Знав, що дівчина добра, весела, розумна, а головне - кохає його, а він її. Знав, що з багатого роду, батьки - бізнесмени. А от який саме в них бізнес - і не бажав знати. Це його не хвилювало. Хай навіть якими статками оцінюється їхнє майно - йому було байдуже. Бо ж найбільше його багатство - Руслана.

Назар прийшов у домовлений час. Серце калатало, як після незвичної вимушеної пробіжки. Руки німіли, але знайшов у собі силу, щоб натиснути на кнопку дзвінка. Зайшов у квартиру, де жила його кохана. Тільки привітався з власної волі, а далі, мов на допиті, давав безглузді відповіді на такі ж самі питання батьків Руслани. Їм відразу кинувся в очі простенький, але охайний одяг хлопця. Не такого кавалера хотіли побачити. Це було добре видно по їхніх обличчях, які налились презирством і пихатістю. А тому й запитували: хто? звідки? де навчається чи працює? Між відповідями хлопця намагалася вставити слово й Руслана, але її ніхто не слухав. Бо їх цікавив лише парубок. А коли запитали, де працюють батьки, Назар затих. Жодного слова не промовила й дівчина. Лише згодом, ніби отямившись, тремтливим голосом сказав: “Їх немає, вони загинули. Я живу з дідусем у селі”. На цьому розмова з батьками була закінчена. Бо ж відрубали відразу й безцеремонно:

- Ми не дозволимо, щоб наша донька одружилася із сиротою й колупалася у сільському навозі! Знайдемо їй чоловіка, гідного нашої родини.

Назара після сказаного, наче підкосило. Ніби чорна хмара закрила перед ним тепле яскраве сонце й ударила страшними громами. Не чув навкруги ні слів, не бачив людей. Тільки плач Руслани бринів тятивою в його серці. І кожна краплина сліз дівчини просочувалася і пекла його душу, залишаючи невимовний біль. Ніхто Назара не проводжав, тільки молодша сестра Руслани зачинила за ним двері. Вона дивилась на хлопця також крізь сльози. Наді було шкода кохання парубка, яке, наче картковий будиночок, зруйнували її батьки, навіть не задумуючись про їх почуття. А вони були такі чисті, такі щирі…

Ранок, який зустрів Назар у гуртожитку, навіки вирвав половину серця з його грудей. Краще б він не наставав ніколи, краще б він довіку не бачив сонця. Темна ніч була йому рідною сестрицею. Тільки вона одна знала, як страждали закохані. Це була їхня остання ніч, коли вони дихали одним повітрям, проймалися одним і тим самим болем. Той ранок приніс страшне й невиправне горе: Руслана викинулася з вікна квартири. Не витримала розлуки з коханим. Не уявляла подальше життя без того, кого полюбила всім серцем. Смерть не була найкращим виходом із любовного глухого кута, але дівчині здавалося, що вона вирішить всі проблеми. Не подумала Руслана, скільки болю завдала коханому й родині… Той пекучий біль назавжди оселився в душі Назара. Викоренити його не зможе більше ніхто.

На могилу до Руслани Назар навідувався часто. Довго розмовляв з холодним фото коханої на пам’ятнику, цілував його, клав до підніжжя квіти й плакав, плакав, плакав… Не раз зустрічав тут молодшу сестру Надю, яка була дуже схожа на Руслану, а іноді йому здавалося, що це його кохана. Він не йшов на кладовище, а, здається, летів. Та щоразу там чекало розчарування. Надя годинами могла розповідати про свою сестру, про те, як любили одна одну, ділилися сокровенними мріями й таємницями. Назар мовчки слухав, боявся зронити слово. А Надя не змовкала ні на мить, ім’я Руслани не сходило з її вуст. Одного дня Надя зателефонувала Назарові й сказала, що чекає на нього біля гуртожитку.

Відтоді минуло багато часу. Чимало змін торкнулось життя парубка. Чимало пройдено лабіринтів земного шляху. І хоча б, здавалося, хлопець подорослішав на ціле життя, однак досі переслідували ті самі почуття, що й декілька літ тому. Так само калатало серце, не знаходячи місця й спокою. Так само паморочилось у голові, але кроки були вже впевненими. Життя обрубало той молодецький страх, який ятрився в його душі. Обличчя вміло маскувало те, що коїлось всередині. Цим і відрізнявся колишній Назар від теперішнього. Він переступив поріг квартири, і наче став на межі одного життя з іншим. Перед ним постали обличчя, які завжди пульсували в його пам’яті. До хлопця підійшла Надя й коротко прорекла, сповіщаючи батькам новину:

- Мамо, тату, ми з Назаром вирішили побратися, якщо ви не проти нашого щастя...

Дівчина обняла парубка й гаряче поцілувала.