Чому ж не дочекалася мене, рідна моя?

А Сашко стояв, як укопаний. Не чекав, що вона піде. По обличчю текли сльози. Він вперше в житті плакав. Йому було так боляче. Ще більше боляче, як тоді, коли лежав прикутий до постелі. Та думка про кохану тримала його на цьому світі і змушувала боротися за життя. Скільки разів мріяв про їхню зустріч. А коли зустрілися, вона пішла. Не чекав Сашко , що так станеться. А Інну збентежила їхня зустріч. Не думала, що повернеться, що переверне все в її зболеному серці.

Були Інна і Сашко друзями з самого дитинства. Їй подобалося, що Сашко приносив їй часто цукерки, носив додому з школи її ранець. То були світлі безтурботні дні, які так швидко пролетіли. Прийшла пора юності і їхня дружба переросла в кохання. Сашко часто змінював дівчат та повертався до Інни. Не міг не думати про неї, не міг залишити її просто так. Інна теж закохалася по-справжньому.

Дівчина після закінчення школи пішла вчитися. Мріяла стати вчителем. Сашко вирішив поїхати в Тюмень на заробітки. На прощання сказав: “Інно, зароблю багато грошей і весілля в ресторані відгуляємо. Побачиш, як нам усі будуть заздрити. А ти ж мене чекай”. Вона ж просила: “Сашко, не їдь. Хіба ж дома роботи не можна знайти? Та й не хочу я того весілля. Я й так би з тобою пішла на край світу”. Сашко переконував: “Інно зрозумій, там романтика, простір, нові враження. А що тут. Все буденне, одноманітне.Та й рік швидко пролетить. Не встигнеш озирнутися, як я буду біля тебе. А я буду писати тобі щодня. Зберігай мої листи і коли повернуся, читатимемо їх удвох”.

Сашко поїхав. Дні тягнулися довго і сумно. Листи спочатку приходили від нього часто. Читала їх і розуміла - кохає він її, та й пише щиро. Потім листоноша перестала завертати до їхнього двору. Минув рік, другий, а від Сашка - жодної вісточки. Його мати питала: “Може, Інно, хоч тобі пише? Чує моє материнське серце, з ним щось сталося. Як би могла, то б поїхала до нього, та далеко, а серце хворе. Просила ж його - не їдь, та не послухав”.

Інна, як могла, заспокоювала матір Сашка, а сама ковтала сльози. Та й не наважилася сказати, що вона йому писала та листи поверталися з поміткою “адресат вибув”. Односельці втішали жінку: “Повернеться син, ти Маріє тільки чекай і тримайся”. Вона чекала, а сама танула, як свічка.Так і залишила цей світ, не дочекавшись сина. Інна втішала сама себе: “Він живий, скоро повернеться, та надія повільно залишала її”. Мати просила доньку: “Інно, виходь заміж за Сергія. Питає про тебе щодня. Він хлопець добрий. Змиришся з долею. Чого ти виглядаєш, чого чекаєш? Не повернеться Сашко до тебе. Десь вже й одружився. А не пише, мабуть, соромно. А ти діток народиш. За клопотами й забудеш про нього”. Розуміла, мати права, чого вже чекати, звідки виглядати, та й роки ідуть. Подруги заміжні, а вона одна.

Подала рушники Інна Сергію. Не гуляли гучного весілля, мало було гостей. Не кохала Сергія, та думала, що звикне до нього. Як важко їй було на початку їхнього подружнього життя. Не хотіла, щоб він торкався до неї. Не хотіла з ним розмовляти. А він не винив дружину. Розумів, не може вона забути Сашка.

Помаленьку збиралися на нову хату. Роботи вистачало вдома і на роботі. Працювала вчителем. Через щоденні клопоти відступали сумні думки. Одної ночі наснився Інні Сашко. Дивився на неї сумно і казав: “Я ж тебе просив, Інно, дочекайся мене, а ти не послухала”. Вона почувалася винною і думала: “Ніколи не снився, а то ж говорила з ним, наче наяву”. Чоловіку не розповіла про сон. Та не давав той сон їй спокою. Розуміла, що не забула Сашка, що її серце належить йому. Намагалася гнати від себе думки про нього,та вони не покидали її. І як потім зрозуміла - не дарма. Якось пронеслася селом звістка, як грім серед ясного неба, що син Марії повернувся. Інна злякалася. Так хотіла його побачити, та боялася. Що ж вона йому тепер скаже? Та дуже хотілося дізнатися, що сталося, чому стільки років не давав про себе знати. Розуміла, що кохає Сашка ще сильніше. А Сергій, чоловік Інни, ходив сумний - знала, чому. Він Інні нічого не казав, та розуміла - не хоче Сергій, щоб його залишила.

Знала жінка, що розмови з Сергієм та Сашком не уникнути. Вона мусить все поставити на свої місця.

Наважилася піти до Сашка. Зібрала всі його листи. Переступила поріг хати і побачила його зовсім сивого, з ціпком у руках - стиснулося серце. Як давно вона його не бачила. А він постарів, змарнів.

А Сашко обійняв Інну, міцно пригорнув до себе: “Інночко, кохана, як я за тобою скучив. Як я чекав нашої зустрічі. Приїхав тебе забрати”. Вона відсторонилася. “Сашко, як ти можеш таке говорити? Де ж ти стільки років був. Я тебе так чекала. Мати твоя з горя померла. А ти, як ти міг так вчинити. Стільки років не подавав про себе звістки, а тепер приїхав. Чому?”

“Інно, заспокойся і вислухай мене. Я від смерті вернувся. Довго був у комі, не міг нічого ні тобі, ні матері повідомити. А потім лікарі сказали, що я не буду ходити. От і подумав - кому я такий треба”.

Вона зі злом мовила: “Та в тебе не серце, а камінь. Ти ж навіть матір не пожалів, а вона бідна пішла в могилу, не дочекавшись тебе. А я? Ти навіть уявити собі не можеш, що пережила я. Я ж думала, що тебе на світі немає. Скільки сліз пролила. Як чекала, як виглядала. Я ж тебе ніколи б не покинула, я б до тебе приїхала, та ти вирішив за мене і за себе. Краще б ти не приїжджав, не завдавав мені болю. Я ж заміж вийшла, бо вже не було надії, що ти повернешся. Та й важко було слухати плітки, що ти одружився, що я тобі не потрібна”. Інна ледве стримувала сльози.

Сашко заспокоював Інну, розумів, що схвилював жінку. “Я розумію, що завинив перед тобою. Колись я тобі розповім, що зі мною трапилося, а зараз не хочу згадувати. Інно, я тебе прошу - не залишай мене”.

“Сашко, я заміжня, чекаю дитину. Пізно щось змінювати”.

“Інно, твоя дитина буде моєю. Поговорю з твоїм Сергієм. Він все зрозуміє. Я ж без тебе жити не можу. Я всі ці роки був подумки з тобою. Я нікого не шукав, бо ти моя доля. Якби я не кохав тебе і не вірив, що ми будемо разом, то ніколи б не піднявся на ноги. Інно, ти не гарячкуй, подумай”.

Вона продовжувала заперечувати: “Сашко, між нами бути нічого не може. Все розбилося через твою дурість. Якби ж ти написав, що з тобою, я б тебе не залишила, який би ти не був, хворий чи здоровий. Не випало нам бути разом. Я кохаю тебе і завжди кохатиму, та чоловіка я не зраджу. І не вини мене в тому, що сталося, звинувачуй себе. Прощавай. Тепер уже назавжди. Вона віддала йому листи. “Ось твої листи, які ми мали читати разом. Тепер я їх тобі повертаю. Не хочу, щоб нас щось пов’язувало”. Вона повернулася і пішла. Сашко гукнув вслід: “Подумай добре, Інно. Я завтра заїду по тебе”. Вона попросила: “Не роби цього, я тебе благаю”.

Додому прийшла схвильована. Сергію не розповіла про розмову з Сашком. Навіщо йому знати. Інна швиденько почала збиратися, він мовчки спостерігав. Думав, що збирається Інна до Сашка. Не знав, що робити, просити, щоб не йшла від нього, чи хай робить, як вирішила. Знав, що від неї залежить його подальше життя. Розумів, що так і не знайшов місця в її серці. Та не його в тому провина. Між ними завжди був Сашко.

Зібравшись Інна сказала: “Сергію, я їду до тітки, давно в неї не була. Не знаю, чи довго там буду, але повернуся до тебе. Мені потрібно заспокоїтися. І що б ти не говорив, ти мені не допоможеш”.

Він провів дружину на автобус. “Я тебе чекатиму, Інно. Я думаю, що ти обміркуєш ситуацію і вирішиш, як нам бути”. Усю ніч не міг Сергій заснути. Згадав, як вони з Інною зійшлися. Вона ніколи не приховувала, що кохає Сашка. А він кохав її. Він все робив, щоб вона була щаслива.

Вранці заїхав Сашко. Ще здалеку почав: “Сергію, ти не ображайся. Хочу забрати Інну. Ти знаєш, я її кохав і кохаю. Пробач мені. Серцю ж не накажеш. Так сталося, що не міг я раніше приїхати”. Сергій, вислухавши чоловіка, сказав: “Ти запізнився, Інни вдома немає. Вона вчора поїхала, щоб більше з тобою не бачитись. Вона сама вирішила, як їй вчинити. Якби вона хотіла залишитися з тобою, я б не заперечував”. Розмова подальша була зайва. Сашко пішов з двору.

От і все. Його мрії розтанули, як мильна булька на воді.

Вона його навіть не вислухала. А він, прикутий до ліжка, вірив, що встане. Допомогла йому віра, кохання, надія, що вони будуть разом. “А тепер, що? - Задав собі запитання і відповів, - та нічого вже не повернеш”. Занадто пізно зрозумів, що сам розбив їхнє щастя. Вона не могла пробачити, що мовчав, не давав про себе знати. Розумів, як їй було важко. Не ображався. Мабуть, так само зробив, як би був на її місці. Сашко сів у машину і, щоб трохи заспокоїтися, почав перечитувати її листи. Вони дихали теплом. Інна підкреслювала ніжні слова, адресовані їй і дописувала: “Кохаю і чекаю”. “Чому ж не дочекалася мене, рідна моя?”. Він витирав скупі чоловічі сльози, яких ніхто не бачив. Він переміг недугу та втратив кохання, яке уже не повернути.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: