“Машина часу” Едуарда Странадко

Всі знають, що фотографія, як вид мистецтва, достовірно фіксує час та є найреалістичнішим мистецтвом. Відомий чеський фотограф Ян Саудек сказав: “Щоб оцінити художню вагомість фотознімка, треба, щоб пройшло років 20 з моменту його зйомки”. Напевно, керуючись цим принципом Едуард Странадко представив глядачу серію фото, відзнятих на плівку в середині 80­х років. У сюжетах часів “Перебудови” представлені два міста ­ рідна йому Полтава та колишній Ленінград ­ осередок творчих людей, які виглядають на фото доволі сюрреалістично. В епоху, коли фотографи “женуться” за досягненнями цифрової фотографії, фотовиставка “Занотовані сріблом” виглядає поверненням у “машині часу” до витоків чорно­білої фотографії.

­ Якось у середині 80­х років я зрозумів, що справжнє мистецтво більш активніше розвивається у великих містах, тому разом із дружиною вирушив до Санкт­Петербурга, де згодом навіть отримав квартиру й прописку, ­ розповідає Едуард СТРАНАДКО. ­ Атмосфера там була досить творчою, плюс саме місто, його архітектура створювала враження чогось сюрреалістичного.

На кількох фото зображений пітерський художник­сюрреаліст Віктор Снесар, зйомки велися в його квартирі, де навіть мешкав барабанщик гурту “Кіно” ­ Густав. Щодо ідеї самої фотовиставки “Занотовані сріб­лом” ­ це термінологія чорно­білої фотографії, основа якої ­ процес створення зображення з частинок срібла. Нотатки у вигляді негативів у мене лежали більше 20­ти років, деякі фото я друкував, відправляв на виставки, але зараз вирішив показати весь матеріал. Мені прийшло в голову перезняти негативи на цифрову фотокамеру, але комп’ютерну обробку зробив у кращих традиціях чорно­білого ручного фотодруку тих часів, коли відбувалася фотозйомка. Сказати відверто, я не розумію кольорову фотографію, мені ближче до душі чорно­біле фото. Я навіть у цифровому фотоапараті одразу налаштовую функцію “монохромна зйомка” та бачу на екрані чорно­біле зображення. Стосовно того, що я став головою Національної спілки фотохудожників України, то є багато невирішених питань. Мені телефонують фотохудожники, висловлюють власні пропозиції. Хотілося, щоб спілка знову стала тією організацією, яка об’єднує перш за все людей, які щиро люблять фотосправу ­ це ж не комерційна організація.

Подивіться на сучасні тенденції ­ мистецтво більше розвивається в Європі. Там митці можуть заробляти на власних творах. Місто Рівне в фотографічному аспекті виглядає дуже потужно. У вас фотографічний рух вирує ­ проводяться конкурсні виставки, існує кілька фотоклубів. Цього не можу сказати про моє рідне місто Полтаву, де клубний фотографічний рух зів’яв. Полтавські фотомитці десь запозичують і потім виставляють те ж саме, що ви вже бачили­перебачили. Фотомитець ­ це людина від бога, тому має творити, а не сперечатися із колегами, хто кращий, як це зараз модно на фотофорумах.

У нас в Спілці фотохудожників України ­ 900 чоловік, і кілька років тому була виставка “Два погляди”. Зверніть увагу, “Два погляди”, а не “900 поглядів”.

В особистих творчих планах у мене є бажання показати глядачу й інші серії робіт, зроблені у далекому минулому на плівку. У мене є маса негативів, але можливо, це, як добре витримане вино, потребує свого часу, щоб демонструвати глядачу.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: