Дочка-розлучниця

Так судилося, що Оксані ще зі шкільних років подобався Андрій. Хлопець жив на сусідній вулиці. Він був старший за неї, і на якусь там малечу не звертав увагу. У сільському клубі - єдиному місці, де розважалася на танцях молодь, було багато гарних дівчат. І не раз Оксана, сховавшись за чиїмись спинами, зі сльозами на очах дивилась, як Андрій танцює то з однією, то з іншою дівчиною. А ті просто мліли від щастя. Наречений він був завидний - армію відслужив, та й професію мав хорошу - водій.

Оксана закінчила школу і хотіла поїхати до міста, аби вступити в педінститут: ще з дитинства мріяла бути вчителькою. Але не судилося - тяжко захворіла мати, і невдовзі її не стало. Залишати одного батька з двома меншими дітьми не хотіла. Отож, усе господарство було на її плечах.

Одного разу, коли Оксана вирішила поїхати до міста на базар, щоб купити братикам теплий одяг, випадково зустріла Андрія. Він теж зібрався у дорогу.

- А я тебе зразу і не впізнав. Поки був у війську, ти стала справжньою красунею.

- У тебе таких красунь, напевно, багато, - відказала Оксана.

- Чому про мене так думаєш? Я не такий.

Вони почали зустрічатися. Через два місяці Андрій посватався до Оксани. Зіграли весілля. Через рік у них народилася донечка. Назвали Валентиною - на честь мами Оксани. Пройшов ще рік, і на диво усім - а в селі чутки розповсюджуються дуже швидко - Оксана і Андрій розлучилися. Чому? Мабуть, на це запитання не змогли б вони самі відповісти. Все почалося з невеликих сварок: Оксана ревнувала Андрія. А він часто-густо затримувався на роботі - то машину треба лагодити, то у відрядження їхати. Від маленьких сварок до великих - один крок. Оксана забрала доньку і повернулась до батьківської хати. Гадала, що Андрій прийде її перепрошувати. Але цього не сталося.

Залишатися в селі і бачити осудливі погляди, зустрічатися чи не щодня на вулиці з Андрієм Оксана не могла. Вирішила податися з донькою до міста.

Їй пощастило. Якраз набирали працівників у тролейбусне управління. Робила спершу кондуктором, а потім, закінчивши навчання на курсах, - водієм. Знімала кімнатку, а доньку змушена була віддати у дитсадок до групи, яка працювала цілодобово. Сумувала за Валюшею. Зате у вихідні не розлучалася з донькою ні на хвилину. Разом - у ляльковий театр, у зоопарк, на прогулянку в ліс. Невдовзі квартиру отримала.

Йшли роки. Валя пішла до школи. Росла кмітливою, розумною і клопотів особливих Оксана з нею не мала. В усіх домашніх справах - помічниця. У класі - перша.

Роки летять і зникають невідомо куди. Оксана не раз замислювалася: скоро Валя стане дорослою, вилетить з рідної домівки, і залишиться вона самотньою. Ці думки викликали сум, який намагалася приховати від доньки...

Щастя, буває, приходить несподівано. Напарником до Оксани направили молодого водія. Познайомилися. Хлопця звали Олександром. Він розповів Оксані, що його батьки живуть у сусідній області, а він - у гуртожитку тролейбусного управління.

На свій день народження Оксана не хотіла нікого запрошувати - не було настрою, адже “стукнуло” тридцять п’ять, і вона вважала себе старою.

- Мамо, а чому б тобі не запросити свого напарника? - запитала Валя. - А то ми все вдвох та вдвох.

- Може, ти й права. Нехай візьме відгул і приходить до нас.

Так усе й почалося з того дня народження. Сашко приходив до них усе частіше і частіше. Валя помічала, що мати ніби розцвіла. Вона не знала - чи то радіти, чи переживати, бо відчувала, що невдовзі їх уже буде в сім’ї троє. Вона трохи і ревнувала Сашка до матері: звикла, що вся любов, увага, все-все - для неї. Через півроку Оксана і Сашко одружилися. Весілля не робили. Його батьки зустріли Оксану неприязно: ще б пак - він молодий хлопець, усього двадцять чотири роки, а вона... Але Сашко покохав Оксану і відмовляння батьків від шлюбу не прийняв.

Подружнє життя складалося добре. Засмучувало одне - мало бачилися, бо робили в різні зміни. Так пройшло два роки. Останнім часом Оксана стала помічати, що Сашко змінився: став неговірким, роздратованим. Почали виникати сварки - спершу незначні, далі - серйозніші. До душі заповзали чорні думки: може, когось знайшов? Але не може цього бути, заспокоювала себе, хтось щось би помітив, адже колектив у них не дуже великий, і знайшлися б “доброзичливі” люди й донесли...

Як грім з ясного неба - виклик до школи, де вчилася Валя. Це було вперше за дев’ять років навчання. Класний керівник повідомила, що донька останнім часом пропускає уроки, почала погано вчитися.

Вдома відбулася неприємна розмова.

- Доню, що трапилося? Адже за стільки років на батьківських зборах про тебе казали тільки хороше.

- Нічого не сталося, - сказала, мов відрубала. - Я вже доросла і не хочу слухати твоїх повчань.

Вперше Оксана почула від доньки таке. Хіба вона цього заслуговує? А розгнівана Валя вже не стримувалася:

- Маєш молодого чоловіка - от і тішся, а в мої справи не втручайся.

Від розпачу Оксана розридалась. Думала: донька втішить, поговорять по душах. Натомість Валя гримнула дверима і вибігла.

Якось на роботі Оксані стало зле. Вона підійшла до диспетчера і попросила відпустити додому. Своїм ключем відчинила двері і попрямувала до спальні, аби прилягти. Через напіввідчинені двері почула голос чоловіка і доньки:

- Я тебе, Валю, не покину - люблю дуже.

- І я тебе, Сашуню.

Серце в Оксани ніби обірвалось, в очах потемніло. Те, що вона побачила, здавалося, серце не витримає: напівоголені Сашко і Валя лежали в ліжку... Як вона не закричала - і сама не знає. Що було потім - майже не пам’ятала. Одне знала: не треба кричати, сваритися - вже нічим зарадити. Сашка не повернеш, і доньку теж... Майже непритомна, на ватяних ногах ледь дійшла до сусідки. На порозі знепритомніла. Перелякана сусідка викликала швидку. Оксану забрали до лікарні. Саша і Валя провідували її, але їй було нестерпно боляче дивитись, як обоє ховають очі. Серце в Оксани краялось від горя: “Сашко - чоловік, його ще можна зрозуміти. Але Валя, рідна кровинка, як могла зрадити матір?”. Ці чорні думки не давали спокою ні вдень, ні вночі.

Коли з лікарі повернулася додому, вирішила: так далі жити неможливо. Розмова була для всіх важкою. Наступного дня Валя і Сашко зібрали речі і пішли. Згодом вони виїхали з міста.

Рани, навіть глибокі, з часом загоюються. Оксана змирилася - така її доля. Тільки дуже хвилювалася за доньку. Хоча б листа матері написала - даремні сподівання.

Одного разу, повернувшись додому пізно ввечері, Оксана вирішила перед сном трохи почитати. Раптом - дзвінок у двері. Серце шалено закалатало. Накинувши халат, вона підбігла до дверей. На порозі стояла змарніла Валя. В одній руці вона тримала невелику валізу, в другій - загорнуту в благеньку ковдрочку дитинку...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: