Випробування часом

Артур народився в сім’ї, де повага батьків один до одного та висока культура були невід’ємною частиною їхнього життя. Батько - музикант, мати - вчителька. А він - єдиний синочок - їхня радість і втіха. Батько, закоханий у музику, навіть ім’я сину дав на честь свого улюбленого композитора.

Спливав час. Артур навчався добре: і у школі, і на музиці встигав на “відмінно”. Тому після закінчення школи ані батьки, ані сам Артур не мали ніякого сумніву щодо його майбутньої професії - тільки музикант. Відпускати сина кудись вчитися батьки не хотіли: в їхньому місті є вуз, де готують спеціалістів досить високого класу.

Студентські роки пробігли швидко. Хлопець поринув у світ мистецтва, як то кажуть, із головою. Якщо однокурсники полюбляли “розслабитися” десь у барі або “гульнути” з дівчатами, то Артура це зовсім не цікавило. Він із дитинства був якимось особливим, повністю “сам у собі”.

Ще у дитсадочку, коли всі дітки бігали, гралися, репетували, він міг довго, сидячи на лавочці, замріяно дивитися на небо, як пливуть хмаринки. Вони здавалися Артуру живими істотами. І ставши дорослим, він залишився таким же замріяним, з тонкою душею. Та й зовнішність відповідала його характеру: білявий, з великими голубими очима, які приязно дивилися на оточуючих. Дівчата задивлялися на нього, але Артур жодній не відповідав на залицяння.

Закінчилися роки навчання. Хлопець отримав диплом з відзнакою. Міг би залишитися працювати в інституті, але вперше у житті категорично заявив батькам: “Хочу займатися не теорією, а практикою”. Батьки, звісно ж, не очікували такої рішучості від сина, але сприйняли це з розумінням.

Артур влаштувався на роботу в Будинок культури сусіднього великого райцентру художнім керівником і диригентом хору. У роботу поринув з головою. Звісно ж, скучав за батьками, а вони - за ним. Але ж вони розуміли: настає час, коли дитина “вилітає” з батьківського гнізда, і з цим нічого не вдієш.

Багато хто не вірить, що буває кохання з першого погляду. Але життя доводить інше.

Артур звернув увагу на неї під час першої репетиції хору. Чим вона вирізнялася з-поміж інших дівчат? Та нічим. Хіба що, гарнішим одягом. Але не через це хлопець звернув на неї увагу. Його вразили її очі, її погляд - такий відкритий і довірливий.

Хористки, особливо молоді дівчата, симпатизували Артуру, поза очі називаючи його “янголятком”. А він дивився тільки на неї - на Мирославу, а вона - на нього. Ніби магнітом тягнуло їх одне до одного. Якось, після репетиції Артур наважився підійти до неї.

- Мирославо, можна провести тебе додому?

- Проведіть, якщо маєте бажання.

- Чому ти зі мною на “ви”, давай будемо на “ти”.

Їхні почуття ставали все сильнішими. Ніби невідома сила притягувала їх одне до одного. Зустрічалися все частіше, і кожне побачення було для них святом. Вона розповіла, що її батьки - бізнесмени, мають великий ковбасний цех, чимале фермерське господарство.

На свій день народження Мирослава вперше запросила Артура в гості. Він з радістю прийняв запрошення. З великим букетом пишних жоржин і подарунком він підійшов до триповерхового котеджу, біля якого стояло чимало дорогих іномарок. На порозі гостей зустрічала Мирослава з батьками. Вона познайомила Артура з ними: “Це мій друг”.

За столом, який ніби вгинався від напоїв і наїдків, гості поводилися гамірно і весело.

Батько Мирослави підійшов до Артура, сів поруч:

- Мене звати Іван Васильович, а тебе як? А то я вже забув, - запитав розв’язно.

- Артур.

- Щось ім’я в тебе якесь ненашенське.

- Яке батьки дали.

- А чим займаєшся?

- Я - музикант.

- Музикант? Хіба це робота? - зухвало зауважив Іван Васильович. - Ось я і моя дружина займаємося бізнесом. Це я називаю роботою.

Підійшла Мирослава. Почалися танці.

- Ти не звертай увагу на те, як вихваляється батько. Він такий - крім грошей, його мало що цікавить у цьому житті.

Від того пам’ятного дня пройшло зовсім небагато часу, коли Мирослава повідомила батькам, що вона і Артур мають намір одружитися, причому, невдовзі. Відбулася гучна розмова. Мати більше мовчала, зате батько, не стримуючись, гримав на дочку.

- Ніколи цього не буде. Ти хочеш вийти заміж за цього злидня? Та він же голодранець. Мені потрібен зять, якому я згодом міг би передати свій бізнес. А цього чистоплюя-музиканта я ніколи не пущу навіть на поріг дому.

- Впустиш, тату. Він - батько дитини, яку я ношу під серцем.

Почувши це, мати тільки зойкнула, а батько, не стримуючись, обізвав доньку повією. Розмова затягнулася до опівночі. Були сльози, відчай, гнів, але не було головного - порозуміння. Мирослава рішуче заявила батькам, що забере свої речі і назавжди покине батьківську хату.

Через деякий час батьки змирилися. Що залишалося їм робити - це ж єдина їхня дочка.

Весілля було гучним - великий бізнесмен видавав заміж доньку.

Прийти жити у чужу сім’ю зовсім не просто. З перших днів батьки Мирослави навіть не приховували неприязного ставлення до зятя, при кожній нагоді демонструючи своє невдоволення ним.

- Зятьок, кидай свою музику - йди краще на мою ферму працювати: будеш знати, який він, отой гній.

Або:

- Ну що. Не набридло тобі розмахувати своєю палицею. Може, пора братися до роботи?

Подібні розмови точилися майже кожного дня. Мирослава благала чоловіка не звертати увагу на образливі батькові слова. Але хіба тонка натура хлопця могла витримати цю наругу? Терпів, бо любив Мирославу до безтями.

Мирослава народила дівчинку. Назвали її, як наполягав Артур, Ярославою. “Тепер у мене буде дві Слави”, - з гордістю говорив він.

Молоді були б щасливі і жили б у любові, мирі та злагоді, якби не батьки Мирослави. Вони ніби поставили за мету розлучити їх. Артур не раз пропонував дружині: “Люба, давай підемо на квартиру. Нехай буде одна кімната, а не палац, але в ній ми житимемо спокійно і щасливо”. Мирослава, хоча й палко любила чоловіка, на такий крок не наважувалася: по-перше - не хотіла образити батьків, а по-друге - хвилювалася, що скажуть люди.

Після роботи серце Артура рвалося до коханої Мирослави, до любої донечки, а ноги не несли до ненависного “палацу”. Він страждав. Приїжджаючи до батьків, аби не засмучувати їх, казав, що у нього все гаразд. Але вони відчували, що це далеко не так. Він змарнів, став неговірким…

Одного разу, після чергового скандалу, який почався, здавалося б, з малого: Мирослава попросила у батька грошей, аби купити доньці шубку, а у відповідь почула:

- А твій ледар придуркуватий нічого не заробляє? - кричав батько. - Він що, вміє тільки дітей робити і бренькати на піаніно? Навіщо він тобі? Кидай його, і якомога швидше.

Мирослава мовчала… Артур усе це чув. Не роздумуючи довго, він покидав дещо зі своїх речей у валізу і прожогом вибіг із дому. Більше залишатися тут він уже не міг. Серце краялося від болю - як жити без тих, кого так кохає… Не міг збагнути, чому Мирослава мовчки зносить всі образи на його адресу. Може, вже розлюбила?

Батькам коротко пояснив: “Деякий час поживу з вами”. Артур сподівався, що Мирослава з донькою приїдуть до нього. Але час минав, і цього не сталося. Батьки бачили, як він страждає, та не наважувалися його розпитувати. А він мовчав.

Пройшов рік. Артур працював в інституті, де колись навчався, готувався до вступу в аспірантуру.

На день народження Ярослави - їй виповнилося три роки - Артур вирішив поїхати до доньки. Мирослави вдома не було, її батьків теж. Старенька хатня робітниця Степанівна зустріла Артура радо, повела до дитячої кімнати. Серце його шалено калаталося: чи впізнає донька.

- Татку, - кинулася Ярослава до нього, а де ти так довго був? А в мене вже новий татко, але я його не люблю, а тільки тебе.

Артур подивився на Степанівну: мовляв, це правда? Вона стиха промовила: “Це так”. Побачившись із донькою, Артур поспішив піти: не хотів зустрітися з Мирославою.

Навіть глибокі рани з часом, на щастя, загоюються. Артур для себе вирішив: шлях до подружнього життя для нього закритий. Тепер у нього залишилося одне кохання - музика. Після закінчення аспірантури захистився, став кандидатом наук і одним із наймолодших доцентів в інституті. Все було б добре, але що робити з пам’яттю: вона повертає його у минуле. Тоді сон тікає, а спогади про коханих крають серце, і рана знову дає про себе знати.

Одного разу, вранці, коли збирався на роботу, хтось подзвонив у двері. На порозі стояли його Слави.

- Впустиш нас? Не проженеш? - якимось безбарвним голосом запитала Мирослава.

- Заходьте.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: