І таке трапляється...

Цей конкурс Ви проводите вдруге, і я знову беру участь, сподіваючись на успіх… А тепер сама історія про те,

Як дід бабу свою не впізнав

У Одарки та Юхима - золоте весілля. Зібрався весь їхній рід, п’ють за здоров’я молодих, дивуються - прожили стільки років, мов голуб із голубкою, жодного разу не посперечавшись, не посварившись, - як можливо таке? А Юхим Петрович тихенько усміхається в сивий вус, а далі й каже:

- А ви знаєте, було так, що я двічі свою бабу не впізнав…

- Як це?

- А ось слухайте…

Історія І

Були ми ще тоді не одружені. Любили зустрічатися в лісі, коло річки, аби не бачила сердита Одарчина мати, яка вчила своїх дочок “берегти цноту до вінця”. Одного разу, коли Одарка поралася по господарству, її молодша сестра Пріся (хай царствує, померла у 20 років від туберкульозу) потай від неї вирішила перевірити мої почуття. Одягла сестрину сукню та хустку і пішла замість неї на побачення. А вже вечір, смеркалося. Сиджу, чую - кроки…

- Це ти, моя ягідко? - питаю.

- Я, котику, я!

А голос точнісінько такий, як у сестри. Йду назустріч, простягнув руки, щоб обійняти, а вона як заверещить своїм громовим басом (тесть жартував - мав народитися козак, та Бог передумав і дівку послав):

- Ах ти ж, гаспиде! То так мою сестру кохаєш?! Усе їй розповім!!!

На той лемент прибігло півсела, в тому числі й Одарка з матір’ю. Пріся, присоромлена увагою такої кількості осіб, пояснила усі свої наміри, а я попросив Одарчиної руки в Кулини Хведоровни.

Історія ІІ

А то ми вже побралися. Пішла Одарка під вечір у льох і побачила, що опудало на городі похилилося, почала поправляти його та й перечепилася за бадилля, ледь не впала. Чую її голос: свариться на когось, а я тоді вже недобачав, виходжу, дивлюсь - хтось напав на мою дружину - я хвать сокиру та бігом. “Ану пусти її, наволоч!!!” - кричу. Хрясь… І полетіли друзки від макітри, довелося нову чіпляти…

Песик-диригент

А ця історія трапилася у м. Здолбунові біля парку відпочинку, де мало відбуватися гуляння та святковий ярмарок. Біля будинку культури грав духовий оркестр, а якийсь “рябко”, почувши музику, почав щосили скавучати і гавкати. Коли оркестр переставав грати - замовкав і пес, а далі - все спочатку, поки диригент не здогадався сказати: “А що, відчуваєш фальш? Ми будемо старатися!” Той махнув хвостом, підійшов ближче та й сів просто біля ніг диригента, але більше не заскавучав жодного разу.