Циганське намисто

- А пам’ятаєш, Натко, те літо, коли я познайомилась з молодим циганом-військовим? – щебетала перед дзеркалом моя своячка, що за багато років відважилася нарешті навідатися в село, де бере початок потічок її роду.

- Чому ж ні? Мені тоді перепало від дідуся за тебе, що дозволила дівчиськові, яке ще в пір’я не вбралося, цілуватися під яблунею з ромом.

- Яким Ромом? Його ж Василем звали, - пирснула на руки дорогою туалетною водою.

- Звісно ж, Василем. То циганів так нині називають.

- Е, літо тоді видалось незвичайне…

“Якби ж то усіляких пригод було менше”, - хотіла за старі пригоди посварити двоюрідну сестру, а потім похопилася, адже минуло більше як тридцять літ. Тетяна, щоправда, мало чим змінилася: і станом тоненька, і босоніжки – на високих підборах… От тільки підмальовувати колишню красу доводиться трохи більше. А тоді…

Тоді одного вечора ми подалися у клуб. Довго видивлялися, хто б із хлопців припав до душі, бо серця обох були вільними. А парубки поглядали на нас, особливо на Тетяну – новенька ж дівчина в селі.

- Хочу, щоб отой, чорнявенький, у формі, запросив мене на танець, а потім провів додому.

- Ти що, зовсім з глузду з’їхала, - зашепотіла їй на вухо. – Він же циган.

- Ну й що. Це не важливо. Зате він майбутній пілот. Я ще такого ніколи не бачила.

І справді, й село такого не бачило теж. Звідкіля він узявся, той Василь: високий, вродливий, казали, що й розумний, ще й курсант військового училища! Це вже потім почули, що його мама живе в іншому кінці населеного пункту, однак виховувався хлопець у дитбудинку, а того літа приїхав погостювати до рідних. Дівчата на нього заглядалися, однак із засторогою – ром все-таки.

Аж тут оголосили білий танець. Тетяна випрямила спину, поправила зачіску і гордо пішла через увесь зал. Я навіть не встигла й оком моргнути. Потім увесь вечір Василь не відходив від сестри. І коли молодь почала розходитися по домівках, мені вдалося її попередити:

- Не дозволяй йому тебе проводжати. Нас дід уб’є, як довідається.

На мої слова вона тільки рукою махнула. А наступного ранку у хаті був “розбір польотів” - недаремне ж своячка півночі з майбутнім льотчиком простояла. З’ясувалося, щойно бабця вигнала вдосвіта корову в череду, як цікаві жіночки їй і нашептали, з ким у Тетяни роман закрутився. Дід метав стріли в усі закутки хати. Але найбільше дісталося мені, мовляв, старша, мала б напоумити. А потім скомандував збирати Тетяні валізи і повертатися до батьків у Київ.

- Це ще не все, - крадькома ділилася зі мною дівчина. У мене аж у душі похололо. – Та не бійся ти. Василь обіцяв подарувати циганські пацьори, яким стільки літ, що ніхто й не знає. Поцупить у матері. Кажуть, тому, хто намистом володіє, воно приносять велику-превелику любов – одну на все життя.

- Ну ти й справді здуріла! – не стрималася я. – Чи, може, він вже чари які на тебе напустив?

До вечора ми не розмовляли. Сестра плакала, а в мені кипіла образа, адже так хотілося, щоб Таня в нас усе літо гостювала, та вона зіпсувала відпочинок. А ввечері ми проводжали її на “київський” поїзд. В останню мить на вокзал прибіг захеканий Василь. У жмені він тримав червоно-гаряче намисто з великими бусинками, і встиг подарувати його Тетяні. Більше вони не бачилися…

Жінка повернулася в село через багато років, коли виросли її діти. Про Василеву долю ніхто поміж людей не знав.

- Натко, дивись, що в мене є, - після довгої паузи замріяно озвалася Тетяна, виймаючи з косметички старовинні червоні, наче стиглі ягоди калини, циганські пацьори. – Мені б хоч крадькома подивитися, яким став Василько - моє перше дівоче кохання. Я так чекала на його листи, а потім зустріла Славка… Ет, видно, вся та легенда про намисто – суцільна брехня.

Тетяна відвернулася до вікна. Де й поділися її веселощі. По-дівочому худенькі плечі легенько здригнулися – і я зрозуміла: вона плаче, тихо, по-дитячому, як тоді, коли ми проводжали її на поїзд.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: