Готувала їсти на всю гораву численних родичів, без яких стіни старенької квартири з високими стелями в самісінькому центрі Києва, здається, просто б упали. Варила й пекла так, мов була шеф-поваром незрівнянного ресторану в центрі Парижа. І посуд потім мила так, немов метою всього її життя було втнути з кожною тарілкою віденського вальса.
“І як тебе все це не дратує???” – хапалися за голови подруги, переступаючи в коридорі через численних дітей, що діловито будувалися просто на килимку й не слухали в цім домі нікогісінько. Крім неї.
“Дратує, – щиро зізнавалася вона, запалюючи тонку пахітоску, що здригалася в тонких аристократичних пальцях. – Але життя таке класне... І потім, завжди можна вигадати казку про Роздратування. Буде що оповісти дітям на ніч...”.
“Блаженна”, – зітхали подруги. Але незмінно тягнулися до неї. Вона займалася побутом, як і кожна з цих жінок, чи й може навіть більше. Та ніколи не була його рабинею. Як і, врешті, ніколи нікому не належала до кінця. Жодному чоловікові, хоча й була приваблива ніжною, прозорою красою...
І коли поріг цієї дивацької квартири за рекомендацією знайомих переступив Ігор Миколайович – удвічі старший, стомлений двома попередніми дружинами, перельотами з однієї країни в іншу й ще бозна якими дурницями і дрібницями, то застав цікаву картину. Молода жінка, підперезана білосніжним фартухом, літала по кухні, а довкола столу сиділо п’ятеро дітлахів різного віку, які один поперед одним вигадували казку про Картоплину. При цьому вона примудрялася готувати й сміятися, струшуючи сміх собі під ноги. Ігор тоді подумав: “Так не буває... Кухня ж висмоктує з жінок веселощі”. Тим часом незнайомка підвела на нього очі, помітила й сказала цілком буденно: “За десять хвилин буде обід... І якщо вам трапиться одна весела картоплина в тарілці, то вже даруйте...”
...Того ж вечора вони опинилися в її ліжку. Не в цій старовинній квартирі в центрі Києва, а в її власній, на околиці, де їй було нудно жити самій. Влігшись на його плечі, вона спокійно сказала: “От за тебе я вийду заміж...”
Вона народила йому хлопчика, не зронивши жодного зойку. І потім ще поспішала його бодай кілька місяців вигодувати грудьми. Хвороба забирала її, а вона танцювала по кімнаті, тримаючи на руках важкенького малюка. Так і відійшла, попередньо приспавши хлопчика: усміхнена, спокійна.
А Ігор Миколайович потому, всідаючись на підвіконня, відкіля зоріло магічне вечірнє небо, оповідав своєму сину казки, у яких до знайомства з нею не тямив аніскілечки...