Йшов час, вони дорослішали. І настав момент, коли вона починали червоніти і ніяково посміхатися, коли бачила його силует. А він все частіше відводив погляд, щоб його очі не сказали зайвого. Але мовчання не могло тривати вічно і в один прекрасний, осінній день вони почали спілкуватися. Спочатку це були банальні смс, потім довгі телефонні розмови на усілякі теми. І відразу ж вони зрозуміли, що зовсім різні. Він був із світу моралі та принципів, її вечори проходили у сигаретному мареві та з бокалом улюбленого коктейлю. Він любив спокій і тишу, вона понад усе цінувала свою свободу і незалежність...
Йшли хвилини, дні....вони складалися у тижні...і одного прекрасного ранку вона зрозуміла, що втратила свою свободу назавжди. Вона покохала його, але він відштовхував її. Але з часом він теж все більше і більше захоплювався нею. Він боявся залишитися без її підтримки, адже вона починала його розуміти. Він допоміг їй вилізти із болота, в яке вона потрапила в погоні за примарною свободою і за це вона кохала його ще сильніше...
Прийшла весна. Вони стали ближчими і вона нарешті почула із його вуст „я кохаю тебе”... їм стало байдуже, що хто про них скаже. Вони насолоджувалися своїми почуттями і будували плани на їх спільне майбутнє. Вона мріяла народити сина, він – поїхати далеко-далеко... У важкі хвилини вони підтримували один одного і незважаючи на всі відмінності, вони були надзвичайно щасливими людьми. Вона закінчила школу, вступила до університету. Він весь час був поруч. Коли вона тремтіла зі страху перед майбутнім, він брав її за руку і казав „не хвилюйся, киця, все у нас буде гаразд”. Вони не уявляли життя, в якому вони будуть не разом. Він понад усе на світі любив дивитися в її очі, а лагідна посмішка, яку вона адресувала тільки йому робила його найщасливішим.
Але... Раптом вона змінилася. Перед університетом вона зробила собі нову зачіску і здавалося, що саме через це людина стала іншою. Вона стала гарнішою, але в той час з’явилась якась жорстокість. Навіть усмішка стала більше чужою. В університеті вона бачила, як захоплено на неї дивилася інші і захотіла, щоб її хлопець ставився до неї по-іншому. Кожен ранок тепер починався з того, що вона критикувала його, казала, що вже час дорослішати... Вона звинувачувала його у егоїзмі, не помічаючи, що сама стає дедалі холоднішою... Що все більше віддаляється від нього. Декілька раз вона робила спроби піти від нього, він утримував її в останню хвилину. Вона бачила, як він закоханий у неї і продовжувала кричати на нього. Він же був чимось постійним, звичним... а він...а що він? Розумів, що його дівчинка змінилась і просто опускав голову, коли бачив її крижані очі, сповнені егоїзмі...
Він пішов від неї. Вона махнула рукою „повернеться”. Він не повертався. Йшов час, його не було поруч. Вона сильно хворіла і їй потрібна була підтримка. Інші хлопці були поруч, але вона тут же побачила, що їм ніколи не зрозуміти її душі. Тільки він здатен був на таке. Ночами вона плакала і звала його, а він не хотів її навіть бачити. Вона почала пити снодійне і намагалася не думати про нього, але його очі завжди переслідували її навіть у повному тривог кошмарі. Вона хотіла побачити його і в першу чергу сказати „вибач мене, я була такою егоїсткою”. Їй хотілося пояснити, що вона просто забула за буденними проблемами на скільки ж він дорогий. Днями на парах вона згадувала скільки раз він просив її про підтримку, а вона відповідала його „немає часу”, „не турбуй меня по дрібничках”. Сидячі у лікарні вона плакала, коли бачила, як хлопці підтримують своїх дівчат. Вона ж знала, що її більше ніхто так не підтримає.
Вона вирішила змінитися. Дні без нього багато чого навчили його. Вона хотіла, щоб він повернувся. Хотіла все пояснити і почати нову історію. Вона знає, що йому не потрібні її сльози, він бажає, щоб вона змінилась. Вона хоче зняти з себе тягар егоїстки і знову бути коханою для нього. Вона сподівається... сподівається, що він прочитавши це зрозуміє її пробач мені, я кохаю тебе.
Я все виправлю, просто зроби крок на зустріч...