Улас Самчук

Перед Самчуком постали складні завдання: організувати пресовий орган та видавництво. І вже 1 вересня вийшла у світ газета „Волинь” тиражем 12 тисяч примірників. Успіх був нечуваний. І найголовніше - це був справді важливий і живий орган друку в руках українських патріотів, що давало можливість налагодити контакт із людьми у найвіддаленіших куточках краю. Налагоджувалося і книжкове видавництво „Волинь”. Першою ластівкою стала Самчукова „Марія”, яка вийшла тиражем 15 тисяч примірників із авторською передмовою.

Улас Самчук у книзі спогадів напише: „Моє помешкання ніколи не було порожнє, я ніколи не бував сам. Крім щоденних випадкових людей, у мене завжди хтось мешкав з приїжджих. То Іван Рогач із Закарпаття, то Олег Лащенко з Праги, деякий час мешкав генерал Микола Капустянський, що приїхав тоді зі Львова, Роман Бжеський з Крем’янця, Михайло Теліга, переїжджаючи з Кракова до Києва... А скільки гостей з Києва, з Праги, з Берліну, з Кракова, які в той час постійно кудись мандрували”...

А ось окрема сторінка – вона пов’язана з перебуванням у Рівному видатної української письменниці Олени Теліги. Поглянемо на неї очима Уласа Самчука:

„Прибула зі Львова моя найцінніша гостя Олена Теліга (...) в товаристві Олега Штуля. Розуміється, нашим гостям було одразу запропановане місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштавоно для Олени приміщення в нашому будинку на половині моїх господарів. На вечерю, крім нових гостей, як звичайно запрошено багатьох членів редакції, було багато розмов, багато сміху і дружби. Олені ця атмосфера дуже сподобалася, вона без перерви забавлялася, наговорила мені компліментів за досягнення і одразу сприятелювалася з Тетяною Праховою.”

Відходив у історію 1941 рік. Разовий тираж „Волині” сягнув 60 тисяч примірників - небувале число для воєнного часу.

Улас Самчук пише передовиці, виступає з рефератами на зібраннях, приймає відвідувачів зі всієї Волині. І тут трагічна вістка з Києва: 9 лютого 1942 року гестапо заарештувало Олену і Михайла Теліг, Івана Ірлявського та інших українських патріотів. Перед цим заарештовано редакцію „Українського слова” в тому числі й Івана Рогача.

Згущались хмари і над самим Самчуком. Після виходу у „Волині” 20 березня 1942 року статті „Так було – так буде” Уласа Самчука заарештували.

У Самчукових споминах читаємо: „Ми залишили Рівне біля години третьої ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному...”

П’ять по дванадцятій і далі

За десять днів по приходу радянських військ до Львова Улас Самчук з дружиною Танею покинули Городок і подалися далі на Захід.  Почалася ще одна „Одіссея” в житті письменника. У тривогах, роздумах, нервовому перенапруженні минали нелегкі місяці перебування багатьох тисяч українців, які, рятуючи життя перед більшовицькою неволею, Сибіром, засланням, опинилися за межами рідної землі.

Саме у час перебування в таборах для переміщених осіб Улас Самчук розпочав роботу над трилогією „Ост”. На початку грудня 1945 року було започатковано Мистецький Український Рух (МУР) – своєрідну організацію українських письменників поза межами рідної України. А вже 21 грудня в Ашаффенбурзі розпочав роботу Перший з’їзд українських письменників, на якому головою МУРу одностайно обрано Уласа Самчука.

У розбурханому морі тодішньої дійсності МУР відіграв роль рятувального човна для видатних майстрів української літератури і культури, які опинилися за межами Батьківщини. Мистецький Український Рух не тільки об’єднував їх і допоміг не загинути фізично, а й згуртував духовно, націлив на творення великого мистецтва. Завдяки діяльностю МУРу і, насамперед, титанічній праці Уласа Самчука, українська література не тільки не змаліла, не загубилася, не розчинилася в еміграційному морі, а явила світові чимало творів, які стали справді епохальними.

„Можна пережити роки і роки, війни і революції, переїхати континенти, перечитати гори книг, пізнати вулиці й перевулки Парижу, але такі назви, як Дермань, Рохманів, Обичі, Жолобки, Тилявка, всі ті немощені шляхи, всі врочища і займиська сидітимуть у твоїй душі, як гострі цвяхи, і вимагатимуть данини”.

 Ці слова народилися в Уласа Самчука і лягли на папір у далекій Канаді, на землі мирній, затишній, благополучній, зі стабільними і прогнозованими цінностями - на так званій ТВЕРДІЙ землі. Вони яскраво свідчать про те, що друга батьківщина для письменника так і залишилася тільки другою. Бо всі його вчинки, помисли і надії навіки міцно пришнуровані до України.

Перебуваючи на канадській замлі, Улас Самчук чимало праці доклав до перевидання своїх творів, насамперед „Волинь” та роману „Марія”. Так, у Торонто, 1952 року вийшла третім виданням перша частина „Волині”, а згодом і інші два томи трилогії. У тому ж 1952 році в Буенос-Айресі побачило світ третє видання „Марії”.

Наприкінці 40-х років XX ст. У. Самчук активно розпочав роботу над новим романом „Чого не гоїть огонь”. Роман вийшов друком у 1959р. у Нью-Йорку.

У 1954 році Нью-Йорку за участю Улас Самчука відбулася нарада українських письменників, на якій було вирішено створити організацію „Слово”. Статут Об’єднання українських письменників в еміграції „Слово” був прийнятий 1-го січня 1957р., і це поклало початок існуванню письменницької організації.

Улас Самчук визначив роль „Слова” як наступника МУРу, що діяв під його орудою у Німеччині. І потім протягом багатьох років наш видатний земляк віддавав свої знання, досвід, енергію на зміцнення і утвердження цієї письменницької організації на американському континенті.

Тривалий час У. Самчук працював над збором матеріалів про капелу бандуристів імені Т. Шевченка, якою керував Григорій Китастий - добре знайомий письменникові ще з часів Рівного і Києва. І в 1976 році вийшла оригінальна книга „Живі струни” з підзаголовком „Бандура і бандуриста”.

Протягом усіх своїх еміграційних років Улас Самчук залишився насамперед сином Волині. Його письменницький голос – це голос рідної землі. Тому в колі його друзів бачимо талановитих волиняків — письменників Оксану Лятуринську, Олексу Стефановича, Галину Журбу, Олексія Сацюка, Івана Огієнка, Олексу Гай-Головка. Тому бачимо його постійно причетним до всіх добрих справ Інституту Дослідів Волині та товариства „Волинь”. До речі, до 25-річного ювілею цих двох поважних організацій у Вінніпезі святкову доповідь виголошував саме Улас Самчук. Вона так і називалася – „Волинь незабутня”.

Особливо пам’ятним для Уласа Самчука став 1980-й рік – рік його 75-літнього ювілею та 55-ліття творчої праці на літературній ниві. Його вітали з усіх усюд шанувальники-читачі. У вінок цих привітань вплелося і подання редакції російськомовного журналу „Современник” на здобуття У. Самчуком Нобелівської премії. На жаль, Нобелівським лауреатом український письменник не став, і поважних причин цього було дві: відсутність гідних перекладних видань та відсутність... держави УКРАЇНИ. І все ж сам факт висунення Самчука на Нобелівську премію багато про що говорить. 

У 1982 році вийшов друком роман „Втеча від себе”. Він – заключна частина трилогії „Ост”. А ще він - вагома і ефектна крапка творчої діяльності письменника.

Наприкінці 70-х років Улас Олексійович почав відчувати, що приопадає в силі. Роки важких випробувань, які випали на його долю, давали про себе знати. Незважаючи на болі, все ж виходить на люди, бере участь у роботі письменницької організації „Слово” у Торонто.

9 липня 1987 року, на 83-у році життя, письменника не стало.

Сумом віє від слів його довголітнього друга і сподвижника в літературному житті Юрія Шевельова, з яким У. Самчука пов’язували цілі десятиліття творчого співробітництва, починаючи від МУРу і кінчаючи письменницькою організацією „Слово”: „Самчук кінчав свої дні занедбаний, упосліджений, забутий. Він сподівався малого – вижити на заробіток пером.”

Похований Улас Самчук на Українському цвинтарі Святого Володимира в Оквіл, Онтаріо.

Через рік, 18 вересня 1988р. з ініціативи друзів письменника у Міссіссазі при пансіоні ім. І. Франка було відкрито музей-архів Уласа Самчука. Стрічку перед входом до будинку перетинали дружина письменника Тетяна Самчук та інженер Ярослав Соколик.

Повернення

Після смерті Уласа Самчука його твори та й саме ім’я на Батьківщині все ще лишалися під забороною. Лише коли Україна здобула незалежність українські читачі потроху починають відкривати для себе, що, виявляється, був такий письменник, та до того ж - першорядного таланту. Його твори все сміливіше починають з’являтися в республіканських журналах “Дзвін”, “Березіль «, про нього пише часопис “Літературна Україна”, називаючи «Гомером XX століття”. Одна за одною виходять у Києві книги Уласа Самчука “Волинь”, “Марія”, “Чого не гоїть огонь”.

На Рівненщиві ім’я видатного земляка почало належно пошановуватися з 1991 року. З ініціативи обласних організацій “Просвіта” та Народного Руху із 20 вересня було відновлено випуск газети “Волинь”, заснованої і редагованої Уласом Самчуком у 1941-1942 роках. А рівненські юні патріоти-пластуни, прочитавши роман “Марія”, 2 листопада 1991року назвали іменем Уласа Самчука свій пластовий курінь.

Значний внесок в популяризацію імені письменника-земляка зробила Рівненська обласна організація Спілки письменників України. На початку 1992 року її заходами в Рівному на Театральній площі, на місці, де колись видавалася газета “Волинь”, було встановлено меморіальну дошку з іменами Уласа Самчука та Олени Теліги. А незабаром у письменницькому видавництві “Азалія” вийшли збірники “Волинські дороги Уласа Самчука” та “Улас Самчук”, які було розіслано в усі бібліотеки та учбові заклади Рівненщини. На Рівненщині стали систематичними літературні вечори, наукові конференції, творчі зустрічі письменників, присвячені Уласу Самчуку. За творами письменника у вузах студентами пишуться реферати та дипломні роботи, науковці на основі власних досліджень пишуть дисертації. Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр поставив на своїй сцені виставу “Сльози Божої матері” за романом У. Самчука «Марія». 

До 90-річчя та 100-річчя Уласа Самчука в Україні зроблено немало щодо пошанування письменника. Крім ювілейних урочистостей у Рівному, Тернополі, Дермані, Тилявці та Києві, його іменем названо вулиці в ряді міст і сіл України, йому споруджено пам’ятники, його твори включено до шкільних підручників; у Дермані, Тилявці відкрито музеї письменника; перевидано ряд його творів, зокрема трилогії „Волинь” та „Ост”. Засновано щорічне літературно-мистецьке свято „Дерманський світильник”, на якому українським письменникам вручається премія імені Світочів за кращі художні твори.

У 2006 році до Літературного музею Уласа Самчука в Рівному завітали перші відвідувачі – гості з Канади п. Оксана та п. Ярослав Соколики. Вони є офіційними розпорядниками спадщини видатного українського письменника. Подружжя Соколиків подарувало музею понад сто оригінальних фотографій Уласа Самчука з його власного архіву.

На жаль, Верховна Рада України напередодні 100-річного ювілею Уласа Самчука так і не проголосувала за пошанування письменника на державному рівні. Отож, незважаючи на світову велич, найвидатніший український письменник XX століття Улас Самчук усе ще сьогодні підтверджує біблійську істину, що немає пророка у своїй вітчизні.

Але повернення Уласа Самчука в Україну неминуче. Тріумфальне повернення. Свідченням цього – прекрасний пам’ятник Уласові Самчуку, який постав у центрі Рівного на Театральній площі. Свідченням цього – відкриття в Рівному Літературного музею його імені, який щедро поповнюється все новими й новими експонатами. Свідченням цього – заснування у 2013 році міської Літературної премії імені Уласа Самчука.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: