Канцлер заліза і крові

«Залізний канцлер», глава уряду Пруссії, а потім єдиної Германської імперії протягом 28 років (1862—1890 рр.), політик, який за життя став легендою, лiдер, який дивним чином сполучав у собі рідкісне почуття реального і нахабний натиск, віру в нескінченні можливості політичної та військової сили і здатність блискуче, спритно маневрувати (а коли треба — і відступати), відвертий цинізм і вікові почуття дворянської честі, Бісмарк залишив після себе величезну і складну спадщину, і дотепер по-різному оцінювану.

Як видно вже з його повного імені, майбутній фактично одноособовий правитель Німеччини народився в старопрусській дворянській родині, що вела свій родовід ще від ХIII століття. Втім, батько нашого героя, Фердiнанд фон Бісмарк, залишив військову службу королю (предмет гордості всіх Бісмарків!) і мирно жив у своєму маєтку. Отто був четвертим із шести дітей. Почуття гордості за Пруссію, короля і свій рід було прищеплене йому ще в ранньому дитинстві. Але батьки ясно розуміли й інше: «древність роду» дуже важлива, але дітям необхідно дати гарну освіту.

Що стосується юнака, який став три десятиліття потому «залізним канцлером», то він був студентом кращих навчальних закладів Німеччини — спочатку Геттiнгенського, а потім Берлінського університетів. Про буйство та ексцентричний характер молодого Бісмарка і досі розповідають у Німеччині легенди. Запеклий дуелянт (програв iз 28 двобоїв на шпагах усього 1, отримавши шрам на щоці), картяр, випивоха і дамський догідник (розповідають романтичну історію про те, як він втік iз нареченою до Англії, але щастя обох було недовгим), який порушував усі мислимі заборони і якого супроводжував усюди страшний дог Аріель, Отто, що й казати, був фігурою яскравою. І все ж таки він знаходив час вчитися, особливо солідні знання він отримав з таких наук, як історія, право, географія, німецька філологія.

У червні 1836 р. Бісмарк закінчив Берлінський університет. Наступні п’ять років його життя були присвячені юридичній і чиновницькій службі в різних судових і дипломатичних установах. За власним зізнанням, ці роки назавжди вселили в нього відразу до нудотної кар’єри чиновника, але й дали йому той адміністративний досвід, що так пригодився згодом. Після смерті батька (1841 р.) молодий аристократ остаточно оселився у своєму маєтку і, оженившись кілька років потому, зажив спокійним життям забезпеченого поміщика.

Політиком його зробила революція 1848 року. У Німеччині, як і в інших країнах Європи (Франція, Австрія, Італія), вона зазнала поразки, так і не вирішивши нагальних задач: державна єдність країни, ліквідація абсолютної влади дрібних удільних князьків, запровадження конституції і скасування митних бар’єрів... В той період Бісмарк проявив себе як запеклий монархіст, не бажаючи і чути про лібералізм, конституцію. За це він і здобув прихильність двору і самого короля Пруссії Фрідріха-Вільгельма IV. «У нагороду» молодий політик отримав у 1851 році престижну посаду представника Пруссії в Союзному сеймі — дорадчому органі всіх німецьких держав. 8 років потому, набувши чималого дипломатичного досвіду, Бісмарк їде в Петербург як посол Пруссії, а в 1861—1862 рр. він був прусським послом і в Парижі.

Безхарактерність, слабкість і тупий консерватизм короля Фрідріха- Вільгельма IV (до речі, щира відданість Бісмарка монарху як правителю «милістю божою» не перешкодила йому відгукнутися про короля лаконічно і нещадно: «Коли за нього міцно вхоплювалися, у руці залишалася лише жменя слизу») завели Пруссію в політико-економічний тупик. Убогий і боягузливий ландтаг (парламент) не міг і не хотів хоч якось обмежити владу короля і домогтися проведення вкрай необхідних країні реформ. Після того, як новий король Вільгельм I змушений був у вересні 1862 р. призначити главою уряду Бісмарка, саме «залізний канцлер» прийняв на себе відповідальність за проведення давно назрілих перетворень — пора слів явно закінчилася. І він здійснив ці реформи блискуче, давши класичний приклад однієї із найбільш грандіозних у ХIХ столітті «революцій зверху».

Свою політичну філософію Бісмарк, виступаючи в парламенті незабаром після призначення, стисло висловив у такий спосіб: «не промовами і постановами більшості вирішуються великі питання часу, а залізом і кров’ю». Своєрідне видовище являв собою новоспечений канцлер, проголосивши ці знамениті слова: могутня фігура політика і його гігантський ріст явно не поєднувалися з дуже тонким голосом. Але головне полягало не в цьому. У Бісмарка вже давно склалася досить впорядкована система поглядів на майбутню єдину Німеччину та її зовнішню і внутрішню політику.

«Єдина здорова основа великої держави — державний егоїзм без усілякої романтики», — цю думку Бісмарк поклав в основу політики свого кабінету. Ще в травні 1857 р. він писав прусському аристократу Леопольду фон Герлаху: «Ми не ведемо ніякої активної зовнішньої політики, а обмежуємося тим, що підбираємо камені, що падають у наш сад, і по можливості чистимо з себе бруд, який на нас летить». А тим часом «великі кризи створюють погоду, що сприяє нам, якщо ми використовуємо їх вміло і навіть безцеремонно» (з промови Бісмарка в ландтазі в травні 1863 р.).

Саме в такому стилі, провокуючи великі кризи, діяв «канцлер заліза і крові». Після перемоги у війні з Австрією (1866 р.) головною перешкодою на шляху до бажаної мети Бісмарка — створення єдиної й авторитарної Німецької імперії з Пруссією як її ядра — стала Франція, з імператором якої — Наполеоном III, у Бісмарка склалися (до часу!) непогані особисті стосунки. Канцлер вважав Наполеона досить розумною людиною, але одночасно інтуїтивно вiдчував його слабкий характер і самозакоханість. Відвідавши в 1862 р. імператора і його дуже впливову дружину, красуню імператрицю Євгенію, Бісмарк в’їдливо написав дружині: «Я бачив сьогодні двох чарівних жінок...». Взагалі, сентиментальним він не був ніколи, головне — напористий захист державних інтересів на основі тверезого балансу сил. Відчувши, що сил у Пруссії (що стала на той час домінуючою державою у всій Німеччині) достатньо, Бісмарк спровокував у липні 1870 війну з Францією (приводом послужила суперечка про спадкування іспанського престолу: Пруссія відстоювала кандидатуру Леопольда фон Гогенцоллерна, проти чого категорично заперечував Наполеон III).

Франко-прусська (а точніше, франко-нiмецька) війна завершилася ганебним розгромом армії Наполеона III і його капітуляцією в Седані. Є відома картина В. Кампгаузена, на якій відображений момент зустрічі Бісмарка з його поваленим супротивником: Бісмарк у парадній військовій формі сидить і мовчки (зверху вниз!) гордовито дивиться на свого співрозмовника. А Наполеон щось принижено пояснює, напевно, говорить, що він зовсім не хотів цієї війни... Моментом найвищого тріумфу Бісмарка-великогерманця стало проголошення в січні 1871 р. у Версалі під Парижем єдиної Німецької імперії, канцлером якої став, зрозуміло, він сам.

У біографії Бісмарка-дипломата є і така дуже важлива сторінка: у 1878 р., після завершення російсько- турецької війни, він від імені Германської iмперiї взявся відігравати роль «чесного посередника» (чи «сумлінного маклера», як він сам говорив) і «гарантувати міцний мир у Європі». Але в ході Берлінської конференції (червень—липень 1878 р.) лінія «залізного канцлера» ні в якому разі не була безсторонньою. У двобої з такими європейськими лідерами, як Дізраелі (прем’єр Британії), Андраші та Горчаков (глави австрійської та російської дипломатії), Бісмарк прагнув позбавити Росію значної частини плодів її перемог, на словах декларуючи свою об’єктивність і «рівновіддаленість» від Австрії та Росії. Повною мірою виявивши своє лицемірство (а крім того, на його боці була сила новоствореної імперії!), Бісмарк зумів багато чого домогтися: Австрія отримала Боснію і Герцеговину, Англія — Кіпр, а Росія — практично нічого. На Берлінському конгресі знову «в усій красі» проявилася одна особливість характеру канцлера: постійно демонструючи свою різкість, «щирість» і прямоту суджень, ця людина безумовно була великим майстром точного розрахунку. Гітлер, з яким фашистські історики іноді порівнювали Бісмарка, більше покладався на свою містичну інтуїцію (і ризикнув, як і Вільгельм II, почати війну на два фронти — ідіотизм в очах канцлера...).

Суперечливою була внутрішня політика Бісмарка. Користуючись безмежною довірою імператора Вільгельма I, глава кабінету проводив «політику національної єдності» на основі імперсько-монархічних цінностей, здійснював революцію у промисловостi (дуже успішно!). Йому не можна відмовити в здатності до широкого стратегічного мислення; відомий його вислів: «Велич Німеччини — у німецькому народному вчителі» (і це не тільки слова: з 1873 по 1883 роки асигнування на потреби шкіл потроїлися; урок сучасним політикам!). Але «не можна відмовити» тому ж Бісмарку й у цинічному презирстві до парламентаризму (ще в епоху Пруссії він писав про депутатів: «Нехай ці собаки гризуться за свою убогу кістку!»), у відкритій зневазі до свободи преси (лівому соціалісту В. Лібкнехту було запропоновано писати статті соціалістичного, навіть комуністичного змісту, але обов’язково при цьому підтримувати політику уряду) . Сучасник так писав про канцлера: «Пан Бісмарк бере людей там, де він їх знаходить. До якої партії належить людина — йому байдуже. Він навіть віддає перевагу ренегатам, оскiльки ренегат збезчестив себе і тому є слухняним знаряддям у руках хазяїна». Сказано суворо, але багато в чому справедливо.

Кінець політичної кар’єри Бісмарка був, на жаль, сумний. Авторитарний правитель Німеччини протягом більше чверті століття, він вже не мав такого впливу на нового, молодого і самовпевненого (останнього в династії Гогенцоллернів) імператора Вільгельма II, який був у нього за часів Вільгельма I. Амбіційний Вільгельм II хотів вести свою політику «з чистого листа». Бісмарк був перешкодою на його шляху. Давався взнаки і вік: канцлеру було вже 75 років. 20 березня 1890 р. глава уряду був змушений подати у відставку, причому обставлено все це було в досить образливій формі.+

Доля Бісмарка, який прожив після своєї вiдставки ще 8 років, хвилювала багатьох його сучасників. Видатний російський поет і дипломат Федір Тютчев на противагу переконанням «залізного канцлера» («оракула наших днів», як він його назвав) стверджував: єдність у вищому розумінні слова може бути досягнута не кров’ю і залізом, а любов’ю, братерством між людьми. Можна собі уявити, як посміявся б розумник Бісмарк, коли б він прочитав ці слова! Але, можливо, нове ХХI сторіччя покаже нам, що Тютчев не був таким вже й наївним?..

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: