Але найболючіше те, що чоловік не розуміє її справедливих дорікань. Навпаки, мовляв, дружина лише й те робить, що шукає ложку дьогтю у бочці меду. І так не догода, і сяк…
Ну, хіба не гірко, не образливо? Врешті, хай робить що хоче, вона дасть собі раду, – підсумувала подруга.
Десь поміж її словами, у паузах, я все одно відчула тихий жаль. За тим, що у суєті буднів рвуться теплі, щирі, довірливі ниточки сімейних стосунків. Подумала про своє. Про те, що, починаючи з отаких, здавалося б дріб’язкових непорозумінь, колись розпався мій шлюб. Звісно, я не пропала у цьому світі. Маю добру роботу, майже дорослі діти. Але коли донька чи син зустрічаються з батьком, обговорюють з ним свої проблеми чи просто сміються, знаю: усе могло бути інакше. Цю радість, коли одружувалися діти, народжувалися внуки, могли б ділити з чоловіком разом, на двох, а не кожен у своєму світі. Чи коли на душі, як мовиться, кішки шкребуть, я б могла не ховати наодинці сльози в подушку, а схилитися на його плече.
Ні, не подумайте, я не закликаю жінок терпіти п’янки чи насилля. Але в моїй сім’ї, як тепер і в родині подруги, цього не було. Хтось недарма сказав: ніщо так не псує кохання, як побут. Але буденні справи – більша частина нашого життя. Треба, мабуть, просто вміти цінувати щоденні маленькі радощі.
Чомусь тепер, з плином розлуки, я забула ці, нікому не потрібні, образливі слова, бажання поступитися. Згадую лише щасливі миті. Коли чоловік у вихідні зранку порався по господарстві, аби я могла поспати довше. Брався за всю важчу роботу. Дбав, щоб нашим дітям забезпечити гарне майбутнє. Тішився, коли мені подобався його подарунок на іменини.
Згадую… І жалію, що вже ніколи не поділимо подушку на двох. До речі, я так і не вийшла заміж удруге, хоч і траплялися залицяльники. Серце так і не відповіло нікому взаємністю.
А тепер слухаю подругу. Що порадити? Та й чи почує вона у душевній образі мої слова? Врешті, кожен сам обирає долю. Шкода лише, що Бог інколи запізно посилає мудрості. А, може, ми самі запізно це усвідомлюємо?