Повернення крізь сльози

Осінь ще тільки починається, а Валентина вже взялася в’язати собі на зиму теплі шкарпетки. Хто зна, якою та зима буде на новому місці? Як втомляться очі, нема – нема – та й візьме до рук весільного альбома. Вона там в довгій пишній білій сукні гарна, мов принцеса. Ніжний віночок прикрасив чорне кучеряве волосся на голові. Фата була он яка довжелезна… Малі племіннички поважно несли її, міцно тримаючи в рученятах, коли наречені з гостями йшли з будинку культури. Саме там відбулася урочиста реєстрація шлюбу.

Молоді аж втомилися фотографуватися з усіма бажаючими, поки сіли за перший стіл. Тепер розглядає Валентина світлини наречених з батьками, подругами, ріднею, сусідами… Сумно стало, як порахувала тих, кого вже нема серед живих. Десь мешкає цілих два десятиліття в потойбіччі і її коханий Артем. Якби не та страшна аварія, в яку потрапив не зі своєї вини, жили б вони щасливо й сьогодні, милувалися б, мов голубочки, ніякого горя не знали.

Пригадалося жінці, як важко народжувала обох доньок – Галину й (через три роки) Надію. Як любили їх з Артемом, гарно виховували, по моді одягали. Всі домашні обов’язки на себе взяли, аби тільки дівчатка мали можливість добре навчатися, професії до душі обрати. Повіддавали їх з Артемом заміж і почали чекати онуків. Та не судилося чоловікові дідусем стати.

Ридала – побивалася Валентина в чотирьох стінах за дорогою людиною. Аж ось приїхала вагітна Надійка з зятем Артуром та й каже:

– Мамо, досить тобі плакати й сумувати. Тата не повернеш. Продавай дім і їдьмо до нас. В гурті веселіше жити. Ми вже й кімнату для тебе приготували. Ти ще ж не знаєш, що Артурчикові батьки подарували нам великий будинок. Мені за місяць народжувати, тож ти мені вкрай будеш потрібна.

– Я не проти допомоги, діти, але навіщо родинне гніздо продавати, ми з татом стільки душі в нього вклали… Будували , зручності й подвір’я облаштовували для вас, сад садили. Тут все мені до болю рідне…

– Тому й сумуєш, аж схудла. Продавай без жалю. А гроші від продажу витратимо на придбання машини і меблів. Мамочко, так хочеться комфорту, поки молоді.

Таки умовили спільними зусиллями Надя з Артуром Валентину піти на дольову пенсію, продати дім. Охочих придбати добротний затишний будинок з усім начинням прийшло кілька, отож з продажем проблем не було . Їхала мама до меншої доньки з двома валізами…

Народилася Каролінка – бабусі в гору ніколи глянути. Купала, прала, прасувала, возила маля у візочку на прогулянки. Раділа, що полегшує життя доньці. Тим більше, коли вона з декретної відпустки вийшла на роботу.

Старша, Галина, розлучившись з чоловіком-пияком, сама справлялася зі своїми двома хлопчаками, хоч і бідувала. Валентина й відвідати та хоч побачити малих не могла, бо згодом Надія народила Романчика.

Крутилася бабуся, мов білка в колесі: дитсадок, школа, уроки, кухня. Повний набір щастя!

Коли з часом почало турбувати здоров’я – не зважала, махнула на себе рукою. Надійка ж працює, їй важко. Артур не дуже рветься допомагати.

Ну ось, як ті гуси – лебеді над оселею, пролетіли роки. Кароліна вже випускниця! Бабусина радість і красунечка. За нею й Ромчик підріс, вступив до вишу. Залишилася Валентина з донькою і зятем. Думала, тепер легше буде, звернеться до лікаря, ноги підлікує, бо чомусь підкошуються. Довелося ціпок купити. Але бачить, що Артур , мов той сич , надутий ходить. Все йому не так. І голубці не смачні, й сорочка погано випрасувана, й дратує його, що теща тапками човгає по підлозі. «Вам що, ноги ліньки підняти?» – допікає претензіями.

Якось, проходячи мимо спальні Надії та Артура, мимоволі підслухала їхню розмову.

– Ти чого останнім часом на маму постійно кричиш? Вона ж так догоджає тобі в усьому,— говорить донька.

– Та набридла мені ця теща гірше гіркої редьки!— відповідає зять. – Все тиняється туди-сюди перед очима, ніякої свободи у своїй хаті не маю. Нехай до Гальки вже їде. Не буду більше її тут терпіти. Діти виросли, обійдемось без неї.

Затуманили сльози Валентинині очі, мерщій подалася до своєї кімнати. Впала на ліжко, затулила обличчя подушкою, аби не чули її плачу.

Вранці тихо зібралася й поїхала на автовокзал, взяла квиток до Галининого міста. Прибула без попередження, гадала, що вона неймовірно зрадіє, адже так давно не бачилися. Якби ж то!

– Що сталося, мамо? – неприязно запитала старша донька, відчинивши двері. – Надька вигнала чи з Артурчиком не знайшла спільної мови?

– Та розумієш, доню…

– Не розумію, – перебила її пояснення Галина. – Ти залишила мене напризволяще з двома дітьми. Ніколи не цікавилася, як мені з ними живеться. Продала наш спільний дім і все Надійці віддала, до копійки, не спитавши моєї згоди. Я сама долала всі труднощі, недоїдала. А тепер, коли дітки виросли, і я хочу налагодити своє особисте життя, на тобі, мама з’явилася… Вибач , не можу й не хочу тебе прийняти!

Якби після цих Галинчиних слів земля наразі розступилася перед нею, Валентина з радістю від розпачу кинулася б у прірву. Так, вона винна перед старшенькою, але у Надії в неї вихідних і свят не було за всі роки. Ні поїхати, ні зателефонувати. Та й Галя хороша… Ніколи не поцікавилася, як там мама, чи ще жива…

Повільно спустилася сходами з третього поверху й попленталася до тролейбусної зупинки, спираючись на ціпок. Що робити? Куди їхати? Попросила у касирки на автовокзалі квиток до рідного села, де могили батьків і коханого чоловіка. Знайшла потрібну платформу. І раптом побачила серед кількох пасажирів, що очікували маршрутку, знайоме обличчя.

– Олю, це ти?— підійшла ближче, зрадівши.

– А хто ж іще?! А ти, либонь, Валя Лагунова ? Привіт, подружко, скільки років не бачилися!

– Як добре, що я тебе зустріла, бо їду – сама не знаю куди…

– Я з лікарні повертаюсь, трохи очі підлікувала.

Ото вже наговорилися давні подруги. І плакали, і сміялися самі з себе. Та головне – відчули, що не самотні в цьому несправедливому світі.

Ольга порадила Валентині купити неподалік від неї досить непогану хату, всього за тисячу гривень продається. Ветеранська організація посприяла в заготівлі дров на зиму, радо прийняла в свою сім’ю. У вихідні збираються, спілкуються і співають пісень молодості, кому треба – гуртом допомогу надають. Дуже тепло Валентину з днем народження привітали. Розчулилася до сліз.

В обід Каролінка з Ромчиком зателефонували. «Бабусю, рідненька! Приїхали додому тебе поздоровити, а мама сказала, що ти їх кинула, нічого не пояснивши, й поїхала в село. Чому?» – запитала внучка.

– Так треба було, мої хороші.

– Знай: ми тебе дуже любимо. Буде можливість, відразу відвідаємо, подарунки доставимо. Чекай і не сумуй! — сказав Роман.

І від тієї розмови стало легше на душі. Витерла Валентина сльози й почала в’язати шкарпетки для майбутніх дорогих гостей.