Полковник запасу Олександр Піченко, перебував в Афганістані з 1983 по 1985 рр. у складі загону спецпропаганди (м.Шинтанд).

- Як все почалося для Вас?

- Коли я потрапив до Афганістану, мені було 25 років. Я вже мав півторарічну дочку... Я досі пам’ятаю той день: мені о шостій вечора наказали пройти комісію у воєнному госпіталі. Тоді ж я повідомив дружині: “Завтра лечу в Афганістан...”. Ні їй, ні мені не лишилося часу на роздуми чи навіть на збори...

Знаєте, коли тільки зійшов з літака на афганську землю, у мене стався аналогічний випадок, як у “Дев’ятій роті” (відомий фільм Федора Бондарчука про бойові дії в Афганістані - авт.). Я зустрів знайомого офіцера, з яким вчилися разом у Львівському військовому училищі. На грудях у нього вже були ордени. І він сказав мені єдину фразу, що назавжди викарбувалась у моїй пам’яті: “Єдине, що прошу: лишися живим!”

Перше враження, яке у мене склалося, - що я потрапив до первіснообщинного ладу! Кругом суцільне каміння та пустелі... Люди обробляють землю ще “доісторичними” мотиками. У кишлаках живуть лише діти, жінки та старі. Та й ті ховаються. Це було справді гнітюче видовище!

Але в той же час у містах у магазинах в Афганістані було все! Товари, про які у Радянському Союзі і не мріяли: новітня техніка, апаратура тощо. Парадоксально, та жебрацька більшість афганців не могла собі цього дозволити... Ми мали гроші купувати, але лякала можливість вмонтованих підривних пристроїв всередині товарів.

- Що найбільше дивувало і, можливо, лякало Вас у афганцях?

- Завданням нашого загону було зібрати якнайбільше потрібної інформації серед місцевого населення. Тобто, основною роботою було спілкування з афганцями. Перед цим ми довго вивчали їх культуру, звичаї, серед нас було багато перекладачів. Повірте, це було нелегко. Люди там були залякані і, разом з тим, глибоко віруючі... Уявіть, там діти вже з ранніх років вміли користуватися зброєю. У них були арсенали англійських гвинтівок (ми їх називали бури), радянська зброя. Цікаво, що чимало дітей знали російську мову. Тоді як з нас мало хто розумівся на їхніх діалектах...

Часто ми зустрічали афганців, з якими вчилися разом у Союзі. Більшість із них, повернувшись до Афганістану, приєднувались до душманських бандоформувань, а то й самі їх створювали. Звісно, дехто з місцевого населення був інформатором, що в багатьох ситуаціях нас рятувало. Але факт лишається фактом: Радянський Союз, держава-гігант, давала освіту, і військову, в тому числі, людям, проти яких потім ми ж і воювали...

- Солдати, мабуть, найбільше боялися втратити життя?

- Ні, розум. Це було найстрашніше. Особливо складно було тримати себе в руках, коли гинули твої друзі. Тоді з’являлось непереборне бажання мстити. А помста, погодьтеся, не найкращий натхненник у військовій справі. Ми, старші офіцери, перші місяці нікого з новоприбулих не відпускали на бойові завдання. Вчили їх виживати у нових умовах. Хоча й розуміли, що гарантувати їм життя не могли. Самі не раз наражались на небезпеку й були на волосинку від смерті. Просто не думали про це. Не було коли...

Полковник запасу Сергій Головко (на фото справа) перебував в Афганістані з 1982 по 1984 рр. на посаді командира взводу розмінування

“Вас всіх вже треба нагородити!” - говорили старожили новоприбулим бійцям

- До Афганістану Ви потрапили у 22 роки.

- Так. Я був ще геть молодим. Пам’ятаю, в перший день прибуття в м.Кушка холостяків відразу відправили в Афганістан, не запитуючи, а нас (одружених) в складі групи офіцерів за наказом рівно через рік.

На мені лежала велика відповідальність. Адже під моїм керівництвом були юнаки, молодші за мене.

- Часто, мабуть, виникали конфлікти через вік?

- Звісно, як у будь-якому чоловічому колективі. Але вони ніколи не мали серйозних наслідків. Кожен з нас розумів, що хоч ти й не можеш знайти спільну мову з тією чи іншою людиною, в разі трагедії вона нестиме тебе на руках до медпункту.

Якось до нас з України прислали молодого хлопця, який відсидів 1,5 року в “малолітці”. Він демонстрував свої татуювання по всьому тілу, намагався довести своє лідерство серед інших. Та хлопець не розумів, що йому ще дуже далеко до бійців, які, можна сказати, не один раз дивилися смерті в очі. Він так і не зрозумів своїх ровесників та був невдовзі переведений до іншої військової частини.

- Певно, юнаки любили щось вчверити?

- Бувало. (Посміхається - авт.) От був у нас один солдат - снайпер, худорлявий такий хлопчина. Йому навіть гвинтівку було тяжко тримати. Але стріляв він влучно - це беззаперечно. Одного разу нам потрібно було здолати чималеньку гору. А кожен з нас у походах ніс свій мішок із провізією та боєприпасами. Цей хлопчина йшов попереду групи.

Згодом я став помічати, що на шляху трапляються консервні баночки з кашею. А позаду мене йшов кандидат у майстри спорту з важкої атлетики, який це все збирав, доки ще додатковий рюкзак не наповнився.

Звісно, потім стало зрозуміло, що хлопчина хотів так полегшити свою ношу. (Ностальгічна посмішка з’явилась на обличчі Сергія Головка - авт).

- А провізія з чого складалась?

- В основному, це були вода, сухарі, цукор та згущене молоко. Нам же ж для підтримки організму весь час потрібна була глюкоза.

Цікаво, що службових собак годували краще, ніж нас. Для них було ціле меню...

Траплялись випадки, коли наші бійці зустрічали родичів. Ось, згадую, наприклад, одного рядового солдата - санітарного інструктора, за національністю - таджика. Він зустрів свого родича по батьковій лінії, який давно проживав в Афганістані, довго з ним розмовляв... Споглядаючи таку картину, мимоволі замислювався про сутність цієї війни: скільки доль вона зламала, скільки людей роз’єднала та зіткнула у безглуздій боротьбі!

Одного разу з нами трапилась дуже цікава історія. Ми поверталися в розташування частини з м.Кундуз та взяли з собою завідуючу бібліотеки, яка придбала по дорозі в одному з дуканів (магазин) два десятки яєць. Під час слідування ми потрапили під обстріл. На щастя, ніхто не постраждав. Але найсмішніше було, коли жінка вийшла з машини, тримаючи перед собою ті яйця у панамі, і сказала феноменальну фразу: “Бій - це ніщо, головне - яйця цілі!”

- Я так розумію, люди просто жили повсякденням...

- Так, тоді усі ми вірили лише в одне: що повернемося до сім’ї, до друзів... Факт, що ми можемо загинути, не вкладався ні в наші голови, ні в голови місцевих жителів. Адже це була не наша війна...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: