Ні Ющенко, ні Червоній

- Опорою, якщо можна так сказати, Помаранчевої революції називають малий і середній бізнес, який, зокрема, активно підтримав Майдан на знак протесту проти кабальної економічної політики тодішньої влади. Проте, з вуст приватного власника й зараз лунає чимало нарікань на те ж недосконале законодавство та непослідовні дії уряду, котрі, мовляв, абсолютно не сприяють розвитку підприємництва. На скільки, на Вашу думку, справедлива така критика?

- Як на мене, варто було б спершу з'ясувати, що таке, власне, малий і середній бізнес. В його серцевині, гадаю, закладена ініціатива самої людини. Отож, аби він був ефективним, повірте, що необхідно працювати, як кажуть, по 25 годин на добу. Однак, навіть за цієї умови немає гарантії досягнення очікуваного успіху. Тому, а про це говорять чи не всі політики, в тому числі Президент, потрібен ефективний власник. Представника такого класу, на мою думку, за рік чи навіть 15 років сформувати, практично, неможливо. Звісно, трапляються унікуми, зрештою, вони були ще й за радянських часів, у котрих простежується вроджена господарська жилка. Проте більшість людей, опинившись у нових суспільно-економічних умовах, виявилися, по суті, безпорадними. Така ситуація зумовлена зміною акцентів держави: якщо за тих часів вона брала на себе вирішення майже 80 відсотків проблем людини, то нині, при незалежній Україні, тих 80 відсотків життєвих питань людина повинна вирішувати самостійно. Ось тут і постає питання: за рахунок чого вона має вирішувати свої проблеми? За рахунок освіти, власної енергії, прагнень, цілеспрямованості і т.д. А держава має забезпечити регулятивно-правові акти, покликані допомогти людині реалізувати її активність, задуми, мрії.

- Ви говорите про необхідність виховання ефективного власника. Проте, хто повинен цим займатися?

- З цього приводу існує влучна приказка про рибку і вудочку. Можна людину раз-другий нагодувати, однак значно ефективніше навчити її ловити рибу, тоді вона вмітиме самостійно забезпечувати себе їжею. В нас, на жаль, часто-густо робиться усе навпаки. Візьмімо, для прикладу, виплату допомоги по безробіттю. Так, за десять місяців цього року на цю статтю в місті витрачено понад три мільйони гривень, а на професійну перепідготовку лише близько 19 тисяч. Тому й не дивно, що при такій кількості тимчасово непрацюючих у нас, водночас, існує понад тисячу вакантних місць. Таким чином, глибоко переконаний, що питанням виховання ефективного власника, окрім держави, повинна займатися й сама людина.

- І яким чином вона має це робити?

- Передусім, людина повинна переломити свою психологію. Хоча це, звісно, не так просто зробити, про що можу судити з власного досвіду. Раніше ніколи не вважав себе приватним власником. Вчився в Росії, працював на радіозаводі, аеропорту. Це були суто державні підприємства: отримав інструкцію, завдання, виконав план, одержав заробітну плату, в тебе відпустка через одинадцять місяців, потім через кожні півроку доплата за важкі умови праці і т.д. Тобто, держава все забезпечувала. Будь ласка, працюй. Коли все це зруйнувалося, я став вільний. І тільки від мене залежало, як розпорядитися своєю долею. За часів Радянського Союзу в мене була однокімнатна квартира, котру одержав ще на радіозаводі. Нині живу в половині будинку, маю сотку прилеглої території. Це вже, якою б вона не була, все ж таки приватна власність. Отож, повинен прийняти самостійне рішення: або прибираю, скажімо, свою територію за рахунок якихось розваг, від яких відмовлюся (не піду пограти в більярд чи теніс), або повинен когось запросити і заплатити йому за виконану роботу гроші. Третього просто не дано. Зізнаюся відверто, дивишся на цю власність і деколи у відчай впадаєш, часом руки опускаються. Хочеться і в ліс поїхати, і з друзями відпочити. Адже і це потрібно. Тому й доводиться робити вибір. Словом, почуття власника повинне засвоюватися людиною, як кажуть, з материнським молоком.

- Якщо правильно зрозумів, відповідальність за виховання в людині почуття власника лягає на плечі батьків?

- Великою мірою, саме так. Наприклад, особисто я не нехтую питанням прищеплення синові так званої господарської жилки. Отож, пояснюю йому, що будинок і подвір'я - це його власність, і ніхто, крім нього, доглядати за ними не буде. Зізнаюся, процес навчання проходить доволі важко. Адже, бува, прошу його підмести подвір'я, а друзі кличуть пограти у футбол. От і назріває у нього дилема: або він виконає завдання під примусом, або свідомо, збагнувши, що самостійно повинен попіклуватися про кращі умови свого проживання. Оце і є, на мою думку, процес виховання приватного власника. Проте, за рік-два, десять-дванадцять років це зробити неможливо.

Сьогоднішній суспільно-політичний, економічний стан - це реальна плата за нашу незалежність. Доля посміхнулася українцям. Будь ласка, є держава в тих кордонах, які існують на сьогодні. Тільки в руках народу, як впорядкувати у власному домі. Тому самим необхідно брати участь у розбудові держави.

- Цікаво, як ви гадаєте, гальмо бурхливого розвитку підприємництва - це невміння ефективно працювати чи недосконалість законодавства?

- Те, що законодавство недосконале - незаперечний факт. Однак, серед великої кількості підприємців є більш і менш активні. Адже навіть при цьому недосконалому законодавстві в одних виходить краще, а в інших - гірше. Ось тут і виникає запитання - в чому секрет успіху? У будь-якій справі, повірте, потрібна впертість і цілеспрямованість. Адже навіть при недосконалому законодавстві є правові шляхи вирішення тієї чи іншої проблеми. Якщо людина глибоко усвідомлює, що, крім неї, ніхто не зробить її життя кращим, вона завжди знайде вихід з будь-якої ситуації.

- Разом з тим, сьогодні доволі часто доводиться чути про розчарування в новій владі. Чи справді так багато причин для нарікання?

- Розумію, що кожен хоче від влади, щоб вона вирішила його особисті проблеми. Проте, як вже казав, держава повинна лише забезпечити людині умови, а влаштовувати своє особисте життя вона має самостійно. Не знаю, яких ще більших свобод нам треба. Кожен має право не тільки вільно висловлювати все, що думає, а й влаштовувати своє майбутнє на власний розсуд, щоправда, в рамках правових норм. Ось тут доречно знову ж таки повернутися до проблеми виховання почуття власника. Адже багато людей просто не вміють скористатися наданими їм свободами та можливостями. Вони й надалі чекають, що має прийти добрий керівник, щось порадить, зробить краще для громади, а вона, громада, палець об палець нічого не прагне зробити для свого ж блага. І тут безліч прикладів. Візьмімо, багатоповерхові будинки. Практично, всі квартири приватизовано, тобто є власністю мешканців. Що чи хто заважає їм, скажімо, зробити в під'їздах ремонт, налагодити прибирати, побілити стіни, поставити кодовий замок у вхідних дверях? Всі сподіваються, що це за них зробить хтось інший. Але хто? Адже ні Ющенко, ні Червоній, ні Чайка за мешканців цього не робитимуть.

- Чимало людей, не дочекавшись здійснення своїх сподівань, збираються просто знехтувати майбутніми виборами. Наскільки виправдане їх рішення?

- Не думаю, що це правильне рішення. Людина повинна прийти на виборчу дільницю і сказати своє слово. Не треба, знову ж таки, перекладати питання вибору свого майбутнього на чужі плечі. Час збагнути, що кожен громадянин цієї країни є її, якщо можна так сказати, господарем. Можна, прийшовши на вибори, проголосувати проти всіх, якщо не підтримуєш жодну з політичних сил. Однак не треба стояти осторонь загальної справи, особливо коли вирішується твоє майбутнє, майбутнє твоїх дітей і внуків. Словом, слід, врешті-решт, усвідомити своє місце в житті. Збагнути, що життя людини значною мірою залежить від неї самої.