Валентин КРОКА: “Сім’я для мене - це святе!”

Ця людина - відома особистість на Рівненщині. Адже він, так би мовити, старожил обласної ради: депутат п’яти (!) скликань підряд. Найцікавіше, що чи не усі виборці знають його не тільки як чуйного обранця, але як голову численного сімейства. Адже до його складу можна включити не лише двох дітей та чотирьох онуків, а й тих діточок, якими він ось уже який рік опікується. Всі вони потрапили в складні життєві обставини, втратили маму, але рука підтримки не забарилася.

Після заключного засідання громадських слухань щодо аморальності серед молоді, коли на Рівненщину завітали віце-прем’єр Іван Васюник і народний депутат Микола Томенко, я стала випадковим свідком його дебатів зі співрозмовником. Тоді він заявив: “Не школа виховує дітей, а батьки. Діти - їх відповідальність”. Ця фраза надихнула поспілкуватися про психологію батьківського виховання та про таємниці сімейного затишку з депутатом облради від Блоку Юлії Тимошенко, заступником голови обласної ради з питань виконавчого апарату Валентином КРОКОЮ. Тим паче, що для цього випала гарна нагода - 2-го квітня йому виповнилося 58 років.

- Валентине Івановичу, давайте розпочнемо з найголовнішого - сім’ї...

- Сім’я для мене - це святе. Я сам народився в багатодітній сільській сім’ї (нас було п’ятеро - 3 синів і 2 дочки). Тато в мене - інвалід війни. Дякувати Богу, що взагалі повернувся з того пекла. Але, на жаль, він не дожив до сьогоднішніх днів. А от мама зараз проживає зі мною та моєю дружиною Лідою у сільському будинку в Обарові. Там живе і моя старша донька Наталка з сім’єю. Зараз вона працює в представництві торгово-промислової палати в Рівненській області.

Менша дочка Вікторія живе в Костополі. Працює бухгалтером в управлінні газового господарства.

- Який найяскравіший епізод батьківського виховання пам’ятаєте з дитинства?

- Одного разу (я досі пам’ятаю, що це було 6-го травня - на Св. Юрія) ми з друзями пасли корів, з нами ще був старший чоловік. Ми грали в карти і… курили. Я не помітив, як ззаду на велосипеді під’їхав батько, а коли вже схаменувся - пізно було приховувати те, чим я займався. Але тоді, при всіх, батько ні слова мені не сказав - мовчки подав вареники, якими ми і пообідали. Та вже потім, коли повернулися з ним додому, батько сказав лише одну репліку до моєї мами Надії, після якої я хотів провалитися крізь землю від сорому: “А що, Надю… У нас в домі є курець. Ото на весну нові чоботи не будемо Валентину купляти, краще на ці гроші йому ящик “Паміру” купимо. А він до школи хай так і ходить у дірявих…” Якщо чесно, мені до цих пір запах тютюну неприємний…

Я згоден із тим, що виховує не школа, а батьки. У нас, наприклад, проблеми кожного члена родини обговорюються у сімейному колі. А слово прабабусі для усіх - закон.

Сьогодні я впевнений, що діти та онуки мене не підведуть. Мій онук Валентин завжди говорить: “Я так не буду робити, це - не по-Божому”. Я думаю, цим все сказано.

- Я так розумію, наймолодшого внука, що подарувала Вам менша дочка Вікторія, чекали з нетерпінням? (Варто нагадати, що до сімейства Крока входять семеро жінок - мама, дружина Валентина Івановича, дві дочки, три внучки. І, якщо не враховувати зятів, лише один хлопчик - онук Валентин - авт.)

- Ще б пак. Адже я сам попросив, щоб вона мені його подарувала (сміється - авт.). На свято 8-го Березня, (а ми тоді ще не знали, хто має народитися) я просто попросив у Вікторії: “Донечко, народи мені хлопця!” Так і сталося.

- Валентине Івановичу, як щодо відпочинку та занять спортом?

- Люблю танцювати. Вдома часто займаюся на тренажері. А ранкова зарядка - це взагалі без коментарів (посміхається - авт.)

У мене багато друзів. Незважаючи на те, що я сімейна людина, я люблю ходити в гості, влаштовувати свята.

У молоді роки я дуже захоплювався футболом, вільною боротьбою, легкою атлетикою, полюбляю їздити на лижах. І вже працюючи в обласній раді, декілька років з колегами грали у футбол, створили клуб “Азарт” (“Аматорське здорове активне рівненське товариство”). І, знаєте, якби не травма, дуже ймовірно, що я б іще грав.

Сьогодні я лише запеклий вболівальник київського “Динамо”.

- Щодо свят. Це правда, що на святкуванні 50-річчя Вас навіть змусили перевдягнутися…

- Так, це було доволі кумедно. Я ж служив на флоті, та й з дружиною познайомився у міському Будинку культури на танцях. Отож, тамада на мій ювілей змусила мене перевдягтися у матроську форму та приклеїти штучні вуса! Ще й до того ж змусили затанцювати “Матроське яблучко”. Гості були у захваті…

- І на завершення: у Вас із цифрою 50 пов’язана ще одна життєво важлива подія…

- Саме так. Коли моїй дружині виповнилось 50 років, ми з нею повінчались. Я й досі пам’ятаю, наскільки розчулювало видовище, коли наші внуки під час вінчальної церемонії тримали в церкві іконки…

Знаєте, на запитання “що підштовхнуло вас до цього кроку у такому віці” я маю єдину відповідь - християнський обов’язок і любов. Адже я свою дружину обожнюю. Якби не вона - я б не займав нині цей пост. Завдяки їй я зі звичайного тракториста-механіка став головою Березнівської районної ради, а тепер є посадовою особою обласного органу місцевого самоврядування, депутатом п’яти скликань. Нас, таких старожилів, в облраді лишилося тільки двоє…

Бліц-інтерв’ю від “РР”

- На яку планету хотіли б потрапити?

- На Марс.

- Кого з собою взяли б в інопланетну подорож?

- Безперечно, дружину і свою родину.

- Що б розповіли інопланетянам про землян?

- Що ми не такі вже й погані, як вони про нас думають...