Сотні життів під одним дахом

Більшість людей вважає, що в інтернаті живуть лише самотні старі люди. Але насправді серед них багато молоді, яка потрапляє до цього закладу з різних, часто - особистих причин…

Старість і самотність об’єднала під одним дахом 210 чоловік, які проживають у Здолбунівському будинку-інтернаті для людей похилого віку та інвалідів. Більшість із них саме тут провели чималу частину свого життя, і за цей час притулок став для них справжньою домівкою, а персонал, який за ними доглядає - найближчими й найріднішими людьми. Вони всі, як одна велика родина: тут панує атмосфера радості та доброзичливості, дружби і взаємодопомоги. Кожна кімната, як маленький шматочок рідного дому: ікони на стінах, по-домашньому вишиті скатертини та рушники, квіти. Відчиняєш двері і відчуваєш аромат сімейного затишку.

Історія перша

Ось уже більше як півстоліття рідною домівкою Антоніни Назарової (на фото) є притулок-інтернат. У Здолбунівському будинку-інтернаті для людей похилого віку та інвалідів жінка живе вже понад 41 рік. До цього - 10 років мешкала в подібному закладі в місті Дубно.

У молоді роки була зв’язковою УПА. Частенько навідувалася до лісу, щоб передати повстанцям чогось попоїсти. Співпраця тривала недовго - про це стало відомо НКВС. Арешт, суд, вирок… За співпрацю з УПА Антоніна отримала 15 років каторги. За кілька днів всю сім’ю вивезли до Сибіру…

Відбувала термін покарання в Норильську, де працювала бурильником на будівництві майданчика для літаків.

Нещастя прийшло, звідки його не чекали. Вона пам’ятає важкий бур, який каменем впав на стомлене тіло дівчини, глухий біль і… більше нічого. До тями вона прийшла лише в шпиталі. Рік безнадійного лікування та виснажливих операцій залишив її без одного ока та із 20-відсотковим зором на інше. Так, у 18 років ще зовсім юна Антоніна стала інвалідом першої групи.

Її почали переводити з одного поселення в інше. Подальшу каторгу відбувала в Іркутську, Томську, Омську. Була звільнена достроково, відбувши лише 11 років довгої каторги. Повернулася додому…

От тільки гірке слово “тюремщиця” стало клеймом на все життя. Та головне, що поряд з нею страждали близькі рідні люди. Саме тоді Антоніна прийняла остаточне вольове рішення і пішла жити в інтернат.

…Красиві квітники, вазони, вишиванки та в’язанки - все це - сьогоднішнє захоплення Антоніни. Робота кипить в її руках. Саме квітам вона віддає тепло, ніжність та любов свого великого серця. Буває, зв’яже теплі шкарпетки і подарує - людині на радість.

І не біда, що вік вже не той (народилася Антоніна в 1924-му році - авт.), і здоров’я підводить, та вона ніколи не втрачає бажання працювати. Як кажуть, життя прожити - не поле перейти…

Історія друга

81-річна Валентина Якименко проживає в притулку не так давно, лише два роки. У 1933-му році залишилася круглою сиротою. Не було дівчині й чотирнадцяти, як її вивезли до Німеччини, де вона пробула до кінця війни. Після повернення вийшла заміж і прожила з чоловіком у шлюбі 48 років. От тільки діточок доля не подарувала.

Після смерті чоловіка Валентина залишилася абсолютно самотньою. Душа так хотіла тепла і підтримки, що, коли на порозі з’явилися знайомі чоловіка, лише зраділа цьому. Вони приділяли увагу, допомагали по господарству. Коли жінці стало важко пересуватися, подружжя запропонувало продати квартиру, а гроші віддати їм для закупівлі техніки у фермерське господарство. Обіцяли за нею доглянути. Вона довірилася…

- Потім почалися знущання, - зі слізьми згадує пані Валентина. - Вони мене просто виганяли на вулицю. Два роки проплакала, а потім не витримала і попросилася сюди. Мене прийняли і зараз тут мій другий рідний дім.

Історія третя

Людмила й Руслана…

Сестри-близнючки, яких рідна мати покинула в пологовому будинку. Вони й досі не знають, хто вони і де їхня рідня… Будинок дитини, а згодом - Клеванський будинок-інтернат стали для них рідною домівкою. А зараз, ось уже восьмий рік поспіль, вони проживають у Здолбунівському будинку-інтернаті. Дівчата допомагають на підсобних господарствах обробляти земельні ділянки і доглядати за свійськими тваринами.

Історія четверта

80-річна Анна вже сім років, як своя, в привітних стінах інтернату. Має рідних дітей, проте обтяжувати їх своєю старістю не захотіла. Під час перегляду в колі однолітків багатосерійного фільму “Вогонь кохання” жінка почувається “як у раю”…

Історія п’ята

Надія, 83 роки, в інтернаті уже дев’ять років.

“В одній сім’ї мене не захотіла прийняти теща, в іншій - невістка”, - розповідає вона. Тут, у притулку, Надія знайшла собі найкращу подругу Ольгу, з якою зараз разом проживає у кімнаті. Саме вони готують для мешканців притулку смачний компот із сухофруктів, які самі заготовлюють, збираючи яблука і груші. Ніхто інший за це братися не хоче, а їм робити це лише в радість…

Історія шоста

79-річна Олександра Дмитрівна, яка мешкає в притулку лише другий рік, високо оцінила відданість персонала.

“Сама колись працювала старшою медсестрою, - згадує вона. - Знаю, що таке робота з людьми, які потребують постійного догляду. Тут дуже чуйні до людей працівники. Не було ще жодного випадку, щоб вони, принісши їсти, не побажали “смачного”. Аби у мене в свій час був такий персонал, то можна було б “гори звернути”(посміхається Олександра - авт.).

В Олександри життя склалося так, що вона залишилася сама: чоловік і єдина донька померли. Коли відмовили ноги і стало тяжко давати собі раду, жінці лишилася лише дорога до притулку. А тут і їсти принесуть, і поприбирають, й словом перекинутися є з ким. Головне - не самотньо. “На жаль, - зітхає жінка, - не вистачає грошей, які з пенсії залишає держава. Ліки дорожчають, а їх часто доводиться докуповувати самотужки, оскільки тих, що видають, не вистачає. Та й в буфеті хочеться, що-небудь перехопити…”

Людмила ІЛЬНИЦЬКА

В Європі вважається цілком нормальним, коли діти здають своїх батьків до будинку престарілих. Наприклад, у Швеції такі люди нерідко йдуть до подібних закладів із власної волі. Хоча й не таємниця, що жителів цієї країни часто звинувачують у надмірній суворості до батьків. І навіть обов’язки по догляду за лежачими перебирає на себе держава, а не “рідна кровинка”. Проте тамтешніх стареньких це анітрохи не ображає, оскільки ті дуже поважають свободу і права іншої людини. Вважають за краще не створювати проблем навіть близьким і рідним.

Коментарі:

- У будинку-інтернаті зараз перебуває 210 чоловік, - розповідає старша медсестра Здолбунівського будинку-інтернату для людей похилого віку та інвалідів Раїса МЕЛЬНИК. - Половина з них - лежачі, які потребують постійної уваги і догляду. Основну роботу виконує персонал, підопічні ж можуть лише картоплю допомогти почистити на кухні чи підмести подвір’я. Молодь, звичайно, допомагає більш активно: пасе корів, обробляє городи. Ми всі, як одна велика родина: один за всіх і всі за одного!

- У системі праці та соціального захисту населення області функціонує 6 будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів та один дитячий будинок-інтернат третього профілю, - розповідає начальник відділу соціального обслуговування населення головного управління праці та соціального захисту населення Рівненської облдержадміністрації Андрій СПІРІДОНОВ. - Пенсія підопічних розподіляється таким чином: 75 відсотків коштів іде на інтернат, 25 - на власні потреби. На сьогоднішній день усі інтернати області утримують понад 1100 чоловік, з яких переважна більшість - інваліди. У кожному закладі є підсобні господарства, до роботи на яких залучаються підопічні. Це вважається трудотерапією.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: