Злива у серці

Зручно вмостившись у кріслі, що стояло зовсім близько біля вікна, я мимоволі почала розглядати свою кімнату. Мій погляд зупинився над ліжком, де висів великий календар. На ньому чітко було наведено третє число минулого місяця. Мої очі прикипіли до нього, і я, відкривши рота від здивування, сама ж відповіла на своє запитання: “Сьогодні рівно місяць!”. Сьогодні місяць, як я не чую голосу людини, яка стала моєю невід’ємною частиною. Термін немаленький, зважаючи на те, що висновків з того, що зі мною відбулося, я зробила багато. Коли я згадую той вечір, все мені здається дивним, а історію цю я називаю своєю казкою. Тож, розпочнемо мою казку спочатку.

Закінчувалося літо. Сезон дощів затягнувся до кінця серпня. Я поспішала додому. Дощ вже встиг змочити мене до ниточки. Я підняла голову вверх. І чи то вдачу маю вперту, чи з природою хотілось позмагатися, але я, повільно ступаючи по глибоких калюжах, спокійною ходою попрямувала додому. В цей день мені хотілося змагатися з усім живим. Мені хотілось показати, що все в нас погано. Життя сіре, погода жахлива, надії немає... Сама не розумію, як сталося, що моя промова була звернена до дощу, який покірно слухав безпідставні звинувачення у всіх своїх бідах та розчаруваннях. Мій понурий настрій був гармонійно поєднаний з погодою. Почалася справжня злива. З моїх очей покотилися сльози, в цей момент я шкодувала, що поряд немає людини, якій можна було б “вилити” душу.

Нарешті я вдома. Переодягнувшись та зігрівшись, я вирішила передзвонити своєму знайомому. Але, крім набридливих довгих гудків, почути нічого не вдалося. Це було останньою краплею в чорній лінії сьогоднішніх розчарувань. Вдруге за цей день сльози навернулися на очі. ...А за вікном дощ. Я благала небо подарувати мені людину, на яку можна було б покластися у скрутну хвилину. Мабуть, я ніколи ще не плакала так щиро, бо плакала моя душа...

Мої сльози зупинив телефонний дзвінок. Виявилося, номер до свого знайомого я набрала неправильно, але саме це врятувало мене. У телефонній слухавці я почула спокійний чоловічий голос. Він передзвонив, щоб дізнатися, хто я. Ми познайомились. Перші хвилини нашої розмови були досить скупими на слова, але потім потік емоцій ринув з нас обох. Почувши, що я плачу, він довго слухав мої нарікання, а потім спокійно пояснив, за що наше життя треба любити та цінувати і, незважаючи на проблеми, жити далі. Адже в нашому житті немає часу для того, щоб зупинятись. Ми проживаємо життя тільки раз. За ці дві години спілкування я побачила життя в новому, оптимістичному ракурсі. Я відчула, що щастя зовсім близько.

Того вечора я заснула раніше, ніж завжди. Мій сон був міцний та солодкий, щоправда, снів побачити так і не вдалося. А вранці в мені не було ні краплиночки вчорашнього дощу. Настрій був чудовий, а головне - він так мене і не покидає.

Тепер, коли я згадую той телефонний дзвінок, то абсолютно впевнена, що в нашому житті нічого випадково не відбувається. Якщо так сталося, то десь там, високо в небі, хтось тихо посміхається і наставляє нас на правильний путь. А ви як думаєте?..