Заквітли ружі в баби Розки

Перехожі розповідали про своїх сусідів, кумів та родичів, але всі, як один, згадували бабу Розку. Старенька розміняла уже восьмий десяток, стала зовсім погано чути, але «золоті» руки не дають спокою: то в хаті пораються, то біля печі. А ще полюбляють братися за голку з ниткою і вишивати, вишивати, вишивати...

І стільки у баби Розки тих рушників, подушок і серветок вишитих, що й за кілька років не оглянути всього. Не переслухати й бабусиних розповідей про її нелегке життя, про втрати рідних та близьких людей. І особлива туга лягає на чоло старенької, коли згадує своїх діточок, яких ще молодими Господь до себе забрав.

Найпершого схоронили сина Федора - опору їхнього життя. Він, працюючи водієм у військовій частині, що була розташована в Калінінграді, вирішив відвідати сестру та племінників, яких давненько не бачив. Розшукав рідню, погостював день-другий і вже збирався їхати, та надумав заскочити до річки, аби машину помити. А тут і племінники підбігли: «Дядю! Візьми й нас із собою!». Якби ж вони знали, яке лихо їх чекає... Помивши авто та покупавшись, рушили додому, але на крутому повороті відмовило кермо, гальма, виїхали на зустрічну смугу. Після кількох ударів спалахнув бензин в баці, і стався вибух... Усіх трьох схоронили в Іванчицях, а на похорон зійшлися люди аж із сусідніх сіл.

Потім і донька Марія, яку скосила важка онкологічна хвороба, пішла з життя. Не останню роль зіграли в трагедії і недоспані ночі через синочка Сергія, котрого відправили на службу в Афганістан. Матері навіть не завжди давали звістку про поранення сина - от і погасла вона, як дотліла свіча. Незадовго після того баба Розка схоронила й найріднішу людину, свою другу половинку - чоловіка Олександра, або Саніка (як називає його й дотепер) і залишилася сама. Є ще доньки Люба та Ліна, але живуть далеко від матері. Обоє кличуть стареньку жити до себе, але бабусі затишніше у своїй хатинці з вишитими рушниками та чотирма кішечками, які гріють серце, немов діти.

- Усі називають мене Розкою, а насправді у мене аж три імені: Рузя (польське), Райза (єврейське) і Тетяна, як маму звали, - розповідає бабуся. - Дати мені три імені порадив батьку єврейський священик - равин, аби мала аж трьох янголів-охоронців. А зробили так тому, що діти в батьків часто помирали: народяться, поживуть місяць та й відходять у світ інший. От тато з мамою продали кілька волів і придбали оздоблену золотом ікону та й подарували її церкві. Тій іконі ще й досі люди моляться, аби дітки здоровими росли. Я й сама в церкву частенько ходжу. А ще читати полюбляю. Майже всі книги, які в сусідів є, перечитала.

От так і живе баба Розка, бо вже й мало хто пригадає, що вона Тетяна. Каже, що не жаліється на долю, адже, що судилося Богом, того не обминути.