№412 від 02.09.2009p. | |
Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477 |
Реклама в газеті "Рівне-Ракурс"
Новини Рівне |
#Історія однієї людини “Дітям не можна зраджувати”Ольга Крот завжди йде по життю з посмішкоюЦя жінка по-своєму унікальна. У неї не бракує сильних рис характеру. Про неї можна було б написати окремий розділ до книги рекордів не лише нашого міста, але й України. Розумна, невтомна, енергійна, чуйна, сильна, проста і приємна у спілкуванні. Щира усмішка притягує до себе так сильно, що хочеться говорити й говорити… Найприємніша жінка, з якою довелося поспілкуватися автору, помічник прокурора Рівненської області з питань захисту прав і свобод неповнолітніх Ольга КРОТ. - Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, де Ви народилися, і як проходило Ваше дитинство? - Народилася в Сарнах 28 квітня 1965 року в сім’ї простих робітників. Була старшою донькою, тому піклувалася про менших брата і сестру. Момент зобов’язальних стосунків формувався в сім’ї з дитинства. Запитаєте, чому? Тому що довіряли виховувати менших, вести домашнє господарство, коли батьків не було вдома. Щоліта їздили до бабусі в село, де ділили поміж собою ведення господарства: пасли корову, копали картоплю і обробляли городину. На мою думку, сьогодні це мають робити всі, тому що діти не повинні бути відірвані від домашніх проблем. З дітьми у нашій сім’ї розмовляли серйозно, на рівні з дорослими, не сюсюкалися. Проте я не пам’ятаю, щоб мої батьки когось принижували чи били. Незважаючи на те, що родина була незаможною, в п’ятому класі пішла навчатися у фотостудію, що працювала у будинку піонерів, і вже у сьомому класі мала хороший фотоапарат і фотолабораторію. Тобто, якщо батьки бачать, що дитина займається чимось серйозним, то мають зробити усе для того, щоб дати їй можливість розвивати свої здібності. Фотографія була однією з моїх перших серйозних захоплень. Було цікаво дивитися крізь призму об’єктиву. Це заняття якимось чином впливало на формування характеру і смаків, та “відчиняло двері” до будь-якого гуртка в будинку піонерів. Мене цікавило все: різьба по-дереву, полювання на лисицю. - А після школи на кого пішли вчитися? Ким в дитинстві мріяла стати заступник прокурора? - Я хотіла бути кінооператором і навіть спробувала вступити до інституту ім.Карпенка-Карого на факультет кінооператорства. Але коли провінційне дитя з поліського містечка приїхало в Київ і побачило, хто є його конкурентом... Тоді я вперше відчула свою безпорадність. Я зрозуміла, що - “ніхто і звуть мене ніяк”. Перед тим брала участь у археологічній експедиції - розкопували Трипілля в Черкаській області. Мені запропонували залишитися в Києві, але я повернулася до Сарн і протягом двох років працювала у бібліотеці. Ніяких намірів поступати до ВУЗу не було - все йшло саме собою. Я фаталіст, а тому впевнена, наше життя веде Бог, людина ж має власноруч корегувати свої дії. Тоді зрозуміла, що кінооператором вже точно не буду, а бібліотекар, хоча це й цікава професія, яка приносила задоволення, однак не моя. - І що було далі? - У 1985 році мені запропонували працювати інструктором райкому ДОСААФ. Це була цікава робота: зовсім інший рівень спілкування. Її я поєднувала з журналістикою - у районній газеті відкрила свою рубрику. Кожні спортивні змагання висвітлювала на шпальтах цієї газети. Але робота тривала недовго. Попрацювавши два роки, прийняла рішення поїхати за кордон та заробити грошей. У той час було модним поїхати у соціалістичні держави, де були розташовані наші військові частини. Але оскільки у 1987 році почали скорочувати війська, мені запропонували обрати між Афганістаном та Монголією. Монголія мене не цікавила, а от Афганістан… У січні 1987 року я перетнула кордон, і два роки працювала у військовій частині Баграме в політичному відділі. Я спілкувалася з місцевим населенням, роздавала гуманітарну допомогу… - Яким було Ваше життя в Афганістані? - То було цікаве життя, однак мені був усього 21 рік… Після бурхливого темпу життя в Україні я потрапила в країну, де все нав-круги сіре: земля, люди, одяг. Але навіть там мені пощастило спілкуватися з досить цікавими людьми. До Афганістану потрапила саме у той переломний період, коли вже велася підготовка до виведення наших військ із цієї країни. Мене всі запитують: чи я брала участь у бойових діях. Ні, я нікого не вбивала! Якщо у тебе є рушниця, тобі не обов’язково з неї стріляти. Але коли ти йдеш, а біля твого вуха щось пролетіло і дзенькнуло, це означало, що куля - не твоя. Були випадки, коли говориш з людиною, а через мить вона опускається і падає тобі до ніг… Оце й були ті страшні бойові дії. Сумно… Спочатку приїхали на Батьківщину, як герої, а зараз… - Як склалося Ваше життя після приїзду із “гарячої точки”? - Весь той час, коли я була в Афганістані, на мене чекав хлопець. Приїхала, коли мені виповнилося 23 роки. Стосунки між нами були дуже серйозні - справа йшла до заміжжя. Однак так сталося, що під час однієї з наших розмов про майбутнє я відчула, що цей хлопець - не моя доля. Тому достатньо дипломатично й тактовно розірвала наші стосунки. Дивина - хлопець два роки чекав із армії дівчину. Ми лишилися друзями… Потім захворіла бабуся і ми, онуки, почали чергували біля неї… Тим часом друзі порадили піти навчатися на юриста, адже ця професія завжди допоможе заробити на шматок хліба. Опікуючись бабусею, знаходила час підготуватися до іспитів. Зібрали потрібні документи і відправили до Харкова на заочне відділення. Але так сталося, що на цю форму навчання я не проходила, і рідні почали мене вмовляли йти навчатися на стаціонар. Я навідріз відмовлялася: у мене бабуся хвора, мені 24 роки, та й заміж виходити потрібно… Але потім подумала: чому б і ні? Остаточно мене переконав один мудрий чоловік, який сказав: “Олю, ти матимеш можливість спілкуватися з такими людьми, прізвища яких знає весь світ”. Ці слова й стали для мене отим переломним моментом. Поїхала, здала іспити позитивно, вчилася п’ять років на факультеті юстиції, протягом яких була старостою курсу. Рівень підготовки був найвищий, а набуті там знання допомогли самостійно зорієнтуватися у житті. - Де Ви проходили практику? - Після третього та четвертого курсу проходила практику в правоохоронних органах Сарненського району: суді й прокуратурі. У 1996 році Валентина Костенко запропонувала перейти на роботу в апарат, структурний підрозділ захисту прав і свобод неповнолітніх. Я, звісно, хвилювалася, оскільки ця робота була для мене невідомою. Дотепер займаюся тими проблемами, які виникають в суспільстві. Вже рік керую струк-турним підрозділом. - Скільки часу Ви проводите на роботі? - Якщо брати до уваги робочий час, то й доби не вистачає для того, щоб розглянути ті звернення та запитання, які виникають. Проблем дуже багато. - На вихідних Ви також працюєте? - У суботу, як правило, виходжу на роботу. Це той день, коли нікого немає, коли можна вивільнити творчі задуми, адже вночі пишуться переважно документи або проводяться аналізи. У неділю, якщо є можливість, виїжджаю на природу, подалі від людей та їхніх проблем. Я дуже багато подорожую. Восени і навесні беру відпустку і намагаюся кудись поїхати. Фотоапарат і досі завжди зі мною. - Що Ви зараз читаєте? - Книги для мене означають багато. Не можу відірватися від творчого доробку журналістки Клари Ґудзик “Апокрифи”. На столі у мене завжди лежить молитво-слов, але це не просто збірник молитов, його подарувала мені бабуся дівчинки, яку довелося захищати… - Ким би Ви стали, якби не ця професія? - Кінооператором я б точно не була - не вмію прислужувати. Я не мо-жу бачити світ чужими очима, бачу його по-своєму. Я дратуюся, коли гарний момент погано зроблений. Люблю робити все якісно, приносити людям радість і бути корисною. Люблю куховарити. Будь-яку страву потрібно готувати так, щоб вона була неповторною. Це потрібно робити із настроєм та натхненням, отримуючи задоволення (і розповіла рецепт смачнючого лечо. Тих, кого зацікавив рецепт, телефонуйте до редакції - авт.). Основна приправа страви - любов і бажання зробити приємне. - З яким девізом крокує по життю заступник прокурора? - З посмішкою по життю, щоб там не було. Лише із серйозним і суворим виразом обличчя робляться найбільші дурниці. Людина зі щирою посмішкою завжди притягує до себе позитив. - За що Вам подобається Ваша робота? - Я люблю свою роботу за те, що вона сповнена емоцій. Я спілкуюся з дітьми, до яких просто так не підійдеш, до них потрібно віднайти підхід, і до кожного - різний. Дітям не можна зраджувати. У мене вже є багато дітлахів, які пройшли притулок, інтернатні заклади, слідчі ізолятори, виправну колонію, і я не боюся з ними зустрічатися. В будь-який час, вдень чи вночі. Я приходжу до притулку, і вони біжать до мене вітатися з радістю і вогником у очах, як до хорошого приятеля. Я знаю їхні історії життя. До душі дитини потрібно достукатися. Треба допомогти цим дітям затвердитися в суспільстві, проте вони й самі повинні готувати себе до того життя, в яке їх поставила доля. У кожного є шанси, і набагато більші, ніж ті, якими вони користуються. Лінь, безвідповідальність завжди заважають їм досягнути більших вершин. - Поділіться, будь ласка, якоюсь історією, пов’язаною з дитиною, що вкрай вас вразила. - Заходжу в Харкові до метро і відчуваю на собі погляд. Чомусь відразу вирішила, що хочуть сумку вкрасти. Обертаюся, а на мене дивиться дорослими очима хлопчик років одинадцяти. Розговорилися. По дорозі від станції метро він мені розповів історію свого життя, від якої стало моторошно. Мама - наркоманка, а живе він із бабусею та маленькою трирічною сестричкою. Розповідав, що їде на базар купити олії, шматок свинячої голови та пляшку мінералки для бабці, бо в неї хворі нирки. Справжній чоловік у сім’ї. Я приїхала додому і розповідаю мамі про цю зустріч і прошу її: давай заберемо його собі... Було бажання його усиновити. Але, як виявилося, цього не можна було зробити тому, що цей хлопчик був годувальником у родині. І, що найнеймовірніше - він не пішов красти чи просити - збирав пляшки і так допомагав своїм найдорожчим людям… Він і досі у мене перед очима… - Якби повернути час на 20 років назад, Ви б щось змінили у своєму житті? - Все сталося так, як і мало бути. Я б нічого не міняла, оскільки зараз найщасливіша людина у світі. - Без чого Ви б не могли прожити? - Я не можу жити без людського спілкування. До всього ставлюся дуже серйозно, у мене ніколи не буває дріб’язковості. Біля мене завжди має бути книжка і газета “Бульвар”. Хоча я не люблю бульварної преси, але у цьому виданні віддаю перевагу “Зустрічам у Гордона”, і лише заради цього його купую. - Яка Ваша найзаповітніша мрія? - Я не маю не реалізованих мрій, всі мої мрії здійснюються. Якщо я щось хочу, зроблю це обов’язково.
Коментарі (0):
|
© 2001-2024 Iнформацiйно-рекламне агентство "Ракурс" тел.: +38(098)0565477. Всi права збережено. |
тел.(098)0565477, (096)3950057 Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється Наші сайти: |