Кохання, якого не було

«А якби зі мною трапилося якесь нещастя? - ніби щось відчувала Галя. - То б не залишив мене?» - «Як ти могла таке подумати? Ми завжди будемо разом: і в радості, і в горі».

Вони готувалися до весілля. Запрошували на свято родичів, близьких, друзів. Галя поїхала велосипедом до тітки в сусіднє село. Заїхала у провулок, де та жила, попереду побачила мотоцикл. Хотіла зупинитися, та було пізно...

Прийшла до тями у лікарні і жахнулася - вона лежала нерухомо, ноги були в якихось сталевих трубах, підвішені доверху. Тільки тоді зрозуміла, що трапилося нещастя. Гірко заплакала. Хворі, що були з нею в палаті, заспокоювали.

Чекала свого Іванка. Він прийшов наступного дня, але Галя після знеболювальних уколів міцно спала. Він не будив її. Посидів, подивився на її понівечене тіло і вийшов з палати. Коли прокинулася, хворі розповіли, що до неї приходив хлопець. Галя зрозуміла, що це був її Іванко. Знову заридала, чекала його ще, хотіла поділитися своїм горем, почути заспокійливі слова.

Минали дні, а він не приходив. Зрозуміла, що більше не прийде. Як могли, підтримували її батьки. «Значить, не кохав тебе Іван, доню, коли залишив у таку тяжку хвилину» - казала мати. - «А весілля твоє відгуляємо ще, - розраджував батько. - Ти тільки одужуй». У Галі потекли з очей сльози. «Кому я така потрібна?» - думала про себе.

Хлопець, який збив Галю мотоциклом, навідувався майже кожний день. Відверталася від нього, бо це ж він забрав її щастя, це через нього вона не одягла весільну сукню, про яку так мріяла. Проганяла хлопця, та він знову приходив. На тумбочці завжди були свіжі квіти, що приносив їй Василь.

Галя почала звикати до турботливого відвідувача. Коли не приходив якогось дня - сумувала. «Чому ж так її Іванко не приходить, як цей чужий хлопець?» - думала дівчина.

Коли дізнався Василь про Галине кохання, страждання, вирішив зустрітися з Іваном. Поїхав у те село, де він жив. Знайшов його на фермі. Розповів, хто він і чому приїхав.

- Хіба ж можна бути таким черствим, Іване? Галя тебе кохає, кожен день чекає.

Той сердито відповів:

- Ти зробив її калікою, то й забирай!

Василь гнівно глянув на нього, а потім запитав:

- Ти ж не жалкуватимеш потім?

- Ніколи! - відповів Іван і пішов геть.

Про зустріч із колишнім нареченим Василь і словом не обмовився: навіщо ятрити душу, адже він і так зіпсував життя молодій дівчині?.. І хоча не винний був у тій аварії, але постійно відчував душевний біль. Була й у Василя дівчина, та коли дізналася, що він постійно відвідує ту, яку збив мотоциклом, поставила ультиматум: «Або я, або вона». А коли хлопець сказав, що не може залишити людину, яка страждає через нього, їхній дружбі настав кінець.

Галю Василь не залишав. Разом із нею радів, коли зняли гіпс, коли неслухняними ногами ставала на підлогу. Він учив її ходити по палаті. Хворі, що були поруч, не могли втриматися від сліз, дивлячись на них.

- Ти щаслива, Галю, що поряд з тобою такий хлопець. То, мабуть, Бог так дав, бо, якби не той випадок, то чи зустрілися б?..

Настав час їй вийти на вулицю. І знову поруч був Василь. Раділи, як діти, коли пройшли алеєю і сіли на лаву. Два місяці не була Галя на свіжому повітрі - не могла ним надихатися. Незчулася, як притулилася до Василя. Його серце закалатало. Несміливо обняв її і, ніжно дивлячись у вічі, тихо сказав: «Галю, стань моєю дружиною». Це для неї було несподіванкою. Дивилася на Василя й не могла повірити. Перед очима Іван, який теж казав такі слова, але зрозуміла, що вони були порожні. Василю чомусь повірила. Ще більше притулилася до нього і поцілувала. Цим було сказано все.

Невдовзі відіграли весілля. Галя стояла у весільній сукні на милицях, але була щаслива, бо розуміла, що такий чоловік, як Василь, не залишить її в біді ніколи. Він вже це довів. Забігаючи наперед, скажу, що їхнє життя справді склалося щасливо. Вони завжди були поруч, підтримували одне одного. З часом Галя вилікувалася повністю і забула про свої недуги.

А що ж Іван? Виїхав зовсім із села, два рази одружувався, та повернувся додому самотнім. Якось зустрів Галю, яка приїхала до батьків. Глянув і не повірив, що це вона, адже в уяві Галя була такою, якою бачив її востаннє в лікарні. Коли зупинилися одне навпроти одного, Іван несміливо запитав: «Галю, ти ще пам'ятаєш наше кохання?». Вона подивилася на нього і відповіла: «Кохання, Іване, - то мистецтво, то щось світле, його не можна забути, коли воно справжнє. А про твоє кохання, якого й не було, ніколи не згадую». Повернулася і пішла. Іван стояв і сумними очима дивився їй услід.