Військові спогади 16-річної снайперки

В свої 84-и роки Людмила Романова активно займається громадською діяльністю, та вже 18 років очолює жіночу раду міської ветеранської організації. Напередодні 65-річчя Перемоги її запрошують взяти участь у параді ветеранів, який відбудеться на Красній Площі у Москві, адже фронтові пригоди цієї жінки достойні того, щоб стати частиною сценарію до захоплюючої кінострічки про війну.

- Людмило Миколаївно, як Ви потрапили на фронт в такому юному віці?

- На початку війни я мешкала в місті Рибінськ на Волзі. Ще до війни дитиною я дуже часто ходила з батьком на полювання, він навчив мене гарно стріляти, орієнтуватися на місцевості. Дід у часи революції був латиським стрілком і свої навички передав батькові, а той вчив мене. У віці 12-13 років я вже брала участь у змаганнях зі стрільби. У перші дні війни батько пішов на фронт та через три місяці загинув. Це і підштовхнуло мене помститися за нього. На той момент мені ледве виповнилося 16 років, однак я вже мала 2-й розряд радіолюбителя та була чемпіоном області зі стрільби серед юніорів. Три доби не покидала чергу до комісії, яка вирішувала, кого брати на фронт. Помітила там вчителя фізкультури, який і замовив за мене слівце. Коли побачили значок, який свідчив про вміння влучно стріляти, свідоцтво про народження навіть не дивилися. Далі мене направили у снайперську школу в Калінін. Там я вивчила будову снайперської гвинтівки та правила маскування снайпера. Далі, з великим натхненням, вирушила вже як снайпер у складі 33-ої армії в напрямку міста Ржев.

- І як склався Ваш дебют у ролі снайпера на передовій?

- Коли командир снайперської роти побачив мене, ще зовсім молоду дівчину, то сказав, що дитсадок йому не потрібний. Мене не послали на передову, як я хотіла, а призначили робити перевірку листів на цензуру на фронтовій пошті. У той час на лінії фронту почав працювати ворожий снайпер, який полював за офіцерами. Я почала аналізувати, де він міг ховатися та, за усіма розрахунками, зрозуміла, що він засів у двох високих ялинках з німецького боку. Про свою здогадку доповіла командиру, той погодився, і вирішив обрати досвідченого снайпера. Та я запевнила, що сама маю викрити ворожого снайпера.

І ось я вилізла на височенну ялинку та почала чекати, коли німець видасть себе. Перший день просиділа, маючи з собою одну шоколадку. Був сорокаградусний мороз, але спуститися попоїсти означало видати себе. На другий день засідки їжу мені піднімали мотузкою в казанку, але вона розсипалася. На третій день я взяла з собою бінокль та стала уважно слідкувати. Я згадала про те, чого вчив мене батько на полюванні. Почала “читати ліс”, чекала, коли птахи викажуть місцезнаходження ворога. Раптом одна з ворон почала каркати і я побачила, що з ялинки осипається сніг. Я не витерпіла та негайно зробила постріл навмання - туди, де міг ховатися німець. Снайпера було знищено. Але в запалі такого полювання я не втрималася на дереві та з чималої висоти впала на землю. Ще й власна гвинтівка наздогнала мене на землі та зрадницьки вдарила по голові.

- А як Ви дізналися, що німецького снайпера дійсно було вбито?

- Згодом наші розвідники взяли в полон німецького “язика”, який зізнався, що в ялинках маскувався досвідчений фінський стрілок. Саме цього снайпера було вбито влучним пострілом у самий лоб. Уся німецька передова переповнювалась чутками, - мовляв, радянський стрілок мав чималий досвід, та зухвало переміг в дуелі двох професіоналів. Ті, хто допитував фашиста, не втрималися і представили мене йому, - мовляв, дивись, хто порішив вашого аса. Той був неабияк здивований, а в очах командування я вже не була зеленою юнкою. За цей випадок я отримала медаль “За бойові заслуги”. Коли начальство дізналося, що я непогано стріляю по рухомих цілях, довірили полювати на німецьких мотоциклістів. Після цього завдання мене нагородили медаллю “За відвагу”.

- Скажіть, коли Ви дивитеся фільми про війну, чи правдоподібна в них робота снайпера, де він виглядає як месник-одинак?

- Мало що в кіноіндустрії нагадує мені реальні події. Близько до дійсності зроблена стрічка “На семи вітрах” - дивлюся цей фільм і плачу. В реальності в роботі снайпера романтики не так багато. Точки, з яких ведеться обстріл, та конкретне завдання ставить перед тобою командир. Далі - багато залежить від терпіння, вміння маскуватися. От якось я пішла у розвідку за лінію фронту…

Завданням розвідгрупи було дістати німецьку карту, а я наносила на неї всі дані в перекладі (добре володіла німецькою мовою). Повернення до своїх далося нелегко, відбивалися. В операції загинула майже вся група, а мене тяжко поранили в живіт.

Після госпіталю мене направили навчатися на командира кулеметного взводу. Наш випуск навчався на відмінно, тому всім було присвоєне звання лейтенантів. Так у 17 років я стала офіцером. Цей факт деякі дослідники ставили під сумнів, були неприємні публікації в радянській пресі. Але ніхто тоді не думав про звання, ціною життя і здоров’я прагнули лише перемоги. На Воронезькому фронті я знову отримала поранення в ногу та контузію. А при форсуванні Дніпра куля зачепила голову, що спричинило заїкання. У свої 19 років я вже чотири рази була поранена, ці відмітки війни і досі не дають спокою. Службу закінчувала у відділі штабу Київського округу, де зустріла свого нареченого Михайла Романова. Невдовзі, у жовтні 45-го, ми одружилися. Згодом виховали доньку Галину та сина Олександра. Зараз маю трьох онуків та правнучку Олю.

Зараз ми готуємося до організації вечора фронтовиків до 9 Травня. За пильну турботу хотіла б подякувати Марії Рожко з ветеранського профкому. В будинку, де я мешкаю, проживало багато відставних офіцерів, генералів, учасників Вітчизняної війни. День Перемоги святкуємо разом у дружній ветеранський компанії сусідів, згадуємо роки юності, а пригадати нам є що.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: