Надворі стояв пізній вечір. Рипнули сінешні двері, Ольга вийшла надвір. У повітрі вчувався ледь помітний холодок, і не дивно, адже невдовзі в свої права мала увійти осінь. Ольга щільніше закуталася у свою доволі поношену вишневу шаль, гірко посміхнулася, та пішла в хату. Тридцять років давно минуло, ані сім’ї, ні дітей - чому тут радіти?..
Уявіть собі село, приблизно хат із три сотні. Всі одне одного знають, рідко коли завітає хто із приїжджих. Розвалені колгосп і клуб, поля місцями поросли двометровими бур’янами. Пам’ятаєте зі шкільної української класики: люди вбивали один одного за клапоть землі, випрохували землю на будівництво клубів. Ймовірно, що тодішні селяни знову б полягали у свої могили, якби побачили сьогодення! Нічого незвичного, це ж не рідкість сьогодні - старе обшарпане село. І люди, пробачте, такі ж. Бо хтось тягне на собі кілька гектарів, а хто ледь кілька десятків витягує. Велике їм спасибі та низький уклін, бо Україна загнеться, як помруть ось такі роботяги!
(Продовження. Початок у “РР” №42)
оч як судили в селі Уляну, а вона невісткою була задоволена. Навіть рідна донька так не хилилася до неї. Коли приїжджали на вихідні, то всю роботу за Уляну переробить. Інші молодиці вже й заздрили їй, бо ж своїх невісток рідко бачили на городі, а Галя, як та бджілка, - справлялася з усім. А невдовзі подарувала два онуки, бо ж знову народила двійню. Дід з бабою були щасливі. Коли вже Любка з Маринкою ходили до школи, батьки залишали дітей у бабусі й дідуся на ціле літо. Дівчатка були навчені до роботи, тож допомагали Уляні і в хаті прибрати, і на городі попорати, і за братиками доглянути. “Бач, що то нерідні онуки, все заставляє їх робити. А доччина донька ніколи й на городі не була”. Уляна сприймала це спокійно. Бо доччину доньку вона й сама не пам’ятала, коли бачила. Одружився Олег, і вона дізналася, що мати доглядає чужих дітей, то й не їхала до батьків, і дитини не пускала. Стала зовсім чужою.
Народитися та прожити своє життя в одному селі - так було написано у їхніх долях. А ще на тих невидимих аркушах було написане: покохати та пронести це величне почуття через усе життя.
Вам подобається, коли за вас приймають рішення? Впевнена: більшість скаже, що ні… Ще більше дратує, коли лізуть у ваше особисте життя… Однак у кожної медалі є дві сторони. Іноді те, чого не робимо ми, роблять за нас інші. У нашому випадку мова піде про батьків.
Упродовж багатолітньої газетярської праці в кого тільки не доводилося брати інтерв’ю! Що не кажіть, а журналістика дає можливість зустрічатись із неординарними особистостями, побувати в цікавих місцях, розповісти іншим про побачене й почуте. А нещодавно співрозмовником мав… змієлова. І шукати його довго не доводилось: двадцятип’ятилітній Ігор Юрійович Омельчук вчителює у рівненській ЗОШ №4. Людина начитана, знавець шести мов, великий мрійник, який прагне кращого завтра ріднокраю.
Ящірку іранську “еублефат” пан Ігор спіймав у Калмикії
Уляна чула, як під її хатою спинилася машина, стривожилось серце. Хто б це міг бути? Знала, що Марина поїхала до міста по ліки для неї, але ж так скоро повернутися не могла. Своїми вже підсліпуватими очима й не впізнала, хто до неї зайшов. “Добрий день, мамо”, - почула. “Доброго дня, доню, - аж здригнулася у ліжку старенька. - Ой, Боже, Боже, а я думала, що вже й не побачу тебе, Олечко. Забула ти зовсім про мене”. Оля роздивлялася по кімнаті, в якій народилася, виросла, бо й не пам’ятає, коли востаннє тут була. Поглядала на зовсім вже змарнілу маму, яку хвороба прикувала до ліжка, і мовчала. Її нічого не зворушило. Вона приїхала зовсім з іншої причини.
Двадцяте число липня в Тетяниному календарі обведено в червоне коло. День цей для неї особливий. Уперше за багато років стрепенулося її серце. Уперше затріпотіло стривожено й радісно: “Це він. Він! Це його я шукала стільки років!”
22 роки, довгі і самотні, я прожила, не знаючи, що таке материнська любов. Як шкода, що немовлята не пам’ятають себе від самого початку життя, бо лише перші три місяці я відчувала мамине тепло, ніжність її рук, чула її голос. Вона народила мене, а потім покинула, втікла зі своїм новим коханням, не залишивши адреси.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 