Фантазії Мефодія

Але мова сьогодні про молодь, про сільську молодь. Ось 15-річний хлопчина, його звати Мефодій, а кличуть просто Федькою. Здоровенний вимахав, міцний парубок. Зрідка допомагає батькам, бо лінивий. Любить оковиту більше за життя. Коли немає чим зайнятися - б’ється із сусідськими хлопчаками.

І нічого було б писати про нього, якби не його любов до дівчат. І хоча молоде, але таке падке до жіночого тіла. І знову ж таки нічому дивуватися при сьогоднішній поінформованості. Он у Олега в гаражі такого надивитися по відику можна, що й не кажи. Які сцени простіші, Федя вже втілив у життя із собі подібними, скажімо так, нескромними дівчатами, за тим самим гаражем у кущах. А от щоб виконати щось аж таке, то потрібні молодиці значно старші за Федю. Так він собі думав. Але ніхто не хотів, кому тільки не пропонував. Навіть Олена, сільська бібліотекарка, страшко зі страшків, коли пройде вулицею - собаки ще півгодини гавкають - навіть вона не захотіла. А прийшов же до неї, як дурень, кавалер, блін, із цукерками “Тузік-Мурчик” і пляшкою сливової наливки із генделика за 4 гривні 78 копійок. Це щоб так осоромитися. Так хлопці ж засміють. Та, благо, Олена була не з язикатих!

Так що Федя на якийсь час залишив свої ідеї фікс, навіть почав ходити до школи, на уроках сидів. Звернув увагу на однокласницю Іру, дер гор-лянку у неї під вікном - типу серенади співав. Довго за нею упадав, вона ж бо пам’ятала його походеньки, і не хотіла стати черговим експериментальним зразком. Та Федя остаточно залишив свої згубні звички, поступив після школи у ПТУ на слюсаря. Все складалося добре, і молоді навіть побралися.

Та недовго тривало їхнє щастя. Федя знайшов однодумців по пляшці й у райцентрі. Згадав свої юнацькі мрії, і подався у всі тяжкі. День зазвичай починався так: Іро, де мої капці? Налий мені сто грамів, і дай мені спокій. Далі - робота. Але вже перед самою брамою заводу він згадував, що його вигнали, і тоді чоловік прямував у найближчу забігайлівку. Пив там до знемоги, потім спав, прочухувався - знову пив. І собаки лизали йому морду, а він все кричав: “Іро, залиш мене у спокої, мені завтра на роботу!..”

Так минали дні. Ірина його покинула. Він повернувся до матері, тато на той час помер, не витримавши синових поневірянь. Мати шкодувала, бо ж син. Щось там їли, щось робили - якось жили.

Одного вечора Федір подався рибалити. Інколи чоловік складався з такими ж, як він, друзяками, купляли пляшку - і гайда рибу лякати! Цього разу Петро сказав, що у селі є приїжджа молодиця, вона по справах на пошту приїхала. І от о 22.00 вона має йти на автобус понад річкою, можна перестріти - розважитися. Хлопці Петрову ідею схвалили, мовляв, молодець, добре придумав. І почали готуватися до зустрічі.

Рівно о 21.30 ще здалеку чоловіки почули кроки. Зачаїлися в кущах, коли підійшла ближче - накинулися на жінку, як звірі на здобич. На голову мішок, зверху широким скотчем, щоб не сіпалася і не кричала. Руки Петро тримав, а Федір спідницю задер і втілював у життя усі свої найпотаємніші бажання. Коли втомився, поступився Петру, він не жадібний, руки вже тримати не потрібно було, жінка більше не пручалася.

Як Федір дістався додому, він не пам’ятав. Але оціпеніння й забуття швидко минулися, а сон ніяк не йшов. І не дивно, адже під ранок прибіг захеканий Петро і повідомив, що то не приїжджа жінка була - та поїхала додому ще вдень. А хто тоді? Він був певен, що та жінка на березі померла, і він тому виною. Пішов переконатися, а тоді хоч з мосту у воду.

...Ранок на річці був прекрасний. Срібний серпанок огортав усе навкруги, роса ще трималася на квітах і травах, на щоках та волоссі потерпілої. Здавалося, що вона ніби щойно заснула. Не було видно ні слідів боротьби, ні подертого плаття. Принаймні так здалося Федору. Жінка ніби світилася із середини, і це світло відбивалося у її посмішці. Останній посмішці. Аж раптом цю красу, цю ідеально вимальовану картину перекрило дике ревіння, моторошний крик: “Мамо, мамо!..”

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: