Одного зимового вечора зайшла до мене сусідка. Живе недалеко, через дорогу перебігти, тому вступила у чоловікові черевики (у тапочках по снігу незручно, а свої довго взувати). Вже не пам’ятаю, що їй тоді треба було. Ми поговорили, і вона пішла. А перед тим, як заходила в хату, роззулась у коридорі, де стояло все наше взуття. А йдучи назад (а в коридорів було темнувато), взула черевики мого чоловіка. Раніше їх шили під один фасон, що не розрізниш. Але сусідчин благовірний носив 38 розмір, а мій - 43-ій. Жінка ж, нічого не підозрюючи, роззулась вдома і пішла спати.
После развода я уже почти год жил один. Летом я познакомился с красивой женщиной, и мы полюбили друг друга. Но она не могла прийти ко мне, так как много людей знали ее и меня. Она была замужем и не хотела сплетен. Мы договорились, что, как только наступит осень, и рано будет темнеть, она ко мне придет.
Я ніколи не вірила в сни. Але те, що мені одного разу наснилося, перевернуло все моє життя. Відтоді я вірю у сни, особливо у ті, що сняться у ніч з четверга на п'ятницю. Вони обов'язково збуваються.
Чи наважилися б ви роззутися, зняти пальто й вийти на люди в такому вигляді? Навряд чи. По-перше, впевнена, постидалися б, а по-друге, напевно, зробили б круглі брови від здивування, мовляв: так зима ж надворі - холодно!..
На крик Василька ми вибігли на вулицю і побачили машину, яка зникла за рогом будинку...
- Зранку моя дружина, як завжди, готувала сніданок, - пише у листі, адресованому «РР», житель Березнівського району Володимир (прізвище редакції відоме). - Діти гралися у дворі. І раптом жінка почула крик п'ятирічного сина: «Мамо, тату, бабо!». Дитина кричала, вириваючись із рук людини в міліцейській формі.
Цих двох жінок, одній з яких за сімдесят, а другій за п’ятдесят, завжди можна побачити разом. Чи то в полі, чи на городі, чи в господі - вони завжди нерозлучні. Ніби мати й донька. А насправді - свекруха з невісткою. Отак гарно живуть вони вже понад тридцять років. Дивина, та й годі!
Моя знайома працювала по змінах. А жила в районі Дубенського кладовища. Тому доводилося, повертаючись додому, від тролейбусної зупинки, щоб скоротити дорогу, йти через цвинтар. Після закінчення другої зміни намагалася йти з кимось із знайомих, щоб не так лячно було.
Життя часом схоже на дірявий човен - бери відро і вичерпуй воду або опускайся на дно
Ця історія трапилася більше двадцяти років тому. Інна виростала сиротою. Коли ще була малою, батьки загинули в автокатастрофі. Рідні, яка б погодилася взяти на виховання, не було, і вона потрапила в дитбудинок. Пізніше вступила до медучилища. Старанно навчалася, постійно — в книжках. Була дуже сором’язливою. Подруги по кімнаті в гуртожитку бігали на танці, в кіно, а Інна – до бібліотеки. Дівчата насміхалися: “Тобі потрібно було народитися в минулому столітті або йти до монастиря”.
Працюючи в культурно-дозвільному комплексі, я часто виїжджала в ті населені пункти, де немає культосвітніх закладів для проведення дискотек, вечорів відпочинку тощо.
“Добрий день, редакціє “Рівне-Ракурса”. Пише вам Оксана Сидорчук із смт Мізоч Здолбунівського району. Саме зварила холодець, і згадалася одна історія, яку розповідала мені ще мама. Ось і вирішила написати вам у рубрику “А от зі мною була історія...”
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 