Краще бути максималістом, аніж песимістом,

Щоправда, керуючий справами Рівненського міськвиконкому Святослав Власюк таки показав представникам мас-медіа вручені його патронові диплом і нагрудний знак. Натомість кореспондент «РР» зумів викроїти у Віктора Чайки час, аби задати йому кілька запитань, які б не стосувалися звичних тем, пов'язаних суто з проблемами життя міста.

- Більшість тих, хто поруч із Вами працює, твердять, що неможливо, спостерігаючи Вашу самовідданість у роботі, працювати з опущеними рукавами. Звідки Ви черпаєте енергію та натхнення?

- На кожного міського голову покладена відповідальна місія - генерація ідей, реалізація яких повинна повсякчас поліпшувати життя людей. Головне, щоб поруч були ті, хто допомагатиме матеріалізувати ці задуми. Надзвичайно важко розпочинати щось нове, коли не все ладиться з фінансуванням, або є сумніви, чи зможемо довести розпочате до логічного завершення. Ось вам приклад. Прийшов до мене начальник управління капітального будівництва Сергій Полоцький з пропозицією зведення підземного містечка. Я ж питаю: «А як ти собі все це уявляєш?». «Ну, я ще не знаю як, - відказує, - але ось прийшов із пропозицією інвестор, тож давайте будемо будувати». Я заперечив, бо спершу треба було вичистити ту частину центру міста. Ви ж пам'ятаєте, які розвалини стояли на тому місці, де зараз зводимо підземне містечко. А скільки довелося вислухати нарікань, мовляв, Чайка мало не історично-архітектурну цінність знищив. Там же все було збудовано на початку минулого століття з вапняку. Наступний етап - будівництво, котре коштує немало-небагато - понад 10 мільйонів гривень. Одна справа, коли ти маєш кошти, і зовсім інша, коли хтось фінансує будівництво. Але таки мусив взяти на себе відповідальність. Тому доводиться кожної п'ятниці збирати всіх, хто причетний до зведення цих трьох будинків у центрі міста. Адже там, по суті, не було ні газу, ні води, ні телефонізації. Все завели заново. А зараз думаємо продовжити містечко до Театральної площі. Насамперед, для того, щоб зробити два підземних переходи, бо вже давно назріла проблема як безпеки пішоходів, так і незручності для автомобілістів. Тому плануємо один підземний перехід збудувати в районі готелю «Україна», а інший - біля Театрального пасажу. Бачимо, що сьогодні необхідно приймати такі ж заходи в районі ЦУМу. Якщо не зробимо цього, в нас так і залишиться проблема з транспортним розвантаженням повороту з Соборної на Чорновола.

- Отож, виходить, щоб втілити в життя задуми, недостатньо лише знань?

- Одна справа, розповідати, як треба робити, чи то читаючи з паперу, чи виступаючи з трибуни. І зовсім інша - втілити в життя. Проте полюбляють критикувати саме ті, хто нічого хорошого для міста не зробив. Так було, наприклад, коли ми розпочинали реконструкцію проспекту Миру. З усіх боків посипалися звинувачення, що мені начебто немає що робити - тому почав проспект навпіл ділити. Я ж знав, що колектор, прокладений там 45 років тому, почав провалюватися. Коли відкрили його, виявилося, що він проходить по центру проїжджої частини - тому вирішили створити там зелену зону. Якщо завтра, скажімо, трапиться аварія колектора, то не доведеться зривати асфальт, достатньо буде вигребти землю у цій зоні. Це зекономить чимало коштів. Поєднання знань та досвіду дозволяє приймати раціональні рішення.

- Цікаво, як Ви ставитеся до критики, особливо, коли вона несправедлива?

- Чомусь не всім подобається те, чим я займаюся. Мабуть, тому, що все оцінюється через партійну призму. Не знаю, за яким принципом ці люди розуміють патріотизм, я ж розумію його по-своєму. Візьмімо асфальтний завод, за допомогою якого стелимо в місті вулиці за європейською технологією (і, повірте, ці дороги з десяток років ніхто ремонтувати не буде); три тролейбусні лінії; впорядкування вуличної торгівлі, зокрема на Київській, - нині маємо хороший ринок «Андріївський» на тисячу робочих місць. Провадимо роботу з приватним сектором: люди купують нерухомість, просять закріпити за ними землю - закріплюємо її. Розвивається нове виробництво, відкриваються магазини, кафе, ресторани. Словом, з'являються нові власники, нові робочі місця, поповнюється бюджет. Однак з уст опонентів лунають звинувачення: мовляв, вони розбазарюють землю. Ну, що значить розбазарюють? Я ж не самостійно вирішую ці питання, за них повинні проголосувати не менше 28 депутатів.

Не думаю, що основна маса людей такої поганої думки про нинішню владу, на відміну від тих окремих, які до неї прагнуть. Знаєте, я на них не ображаюся, бо для мене ці люди не є авторитетними. Можливо, це й некоректно звучить, проте, якби мене оцінювала людина-професіонал, яка сама вміє чи зробила щось корисне для міста, - це одна справа. А коли, наприклад, депутат від Рівного мав би їхати з Чайкою в Київ і допомагати вирішувати питання щодо запуску асфальтного заводу, а він, навпаки, «палиці в колеса вставляє», цим, здається, все сказано.

- На Вашу думку, на чому ґрунтується відомий Ваш максималізм?

- Гадаю, краще бути максималістом, аніж песимістом. Зрештою, судіть самі, що краще. Можна бути людиною невпевненою, невдоволеною, постійно нарікати на нестачу фінансів, знайти ще безліч причин і виправдань, аби пояснити свою бездіяльність. Можна цілком аргументовано довести людям, що ми ще не готові зробити все, на що вони сподіваються. Однак такий підхід до справи не для мене. Я переконаний, всілякі відмовки шукає лише той, хто не ставить перед собою відповідних цілей: не знає, як підійти до вирішення тих чи інших завдань, як організувати людей. Я ж вважаю, що не існує проблеми, яку не можна було б вирішити. Можливо, це і є той максималізм, який сповідую. Переконаний, що не достатньо знати суть справи, мало мати гроші. Необхідно вміти організувати вирішення проблеми. Наприклад, ми п'ять років чекали якихось позитивних змін, думали, що на тій смолокурні, яку мали, зможемо закрити питання з дорогами. Якби я не виявив непохитного бажання і не поїхав у Кременчук, не впросив директора, щоб нам відстрочили на рік оплату за обладнання для асфальтного заводу, ми досі тільки те й робили б, що нарікали б на рівненські дороги. Ми можемо лише гордитися тим, скільки зробили за два роки в дорожньому будівництві. Нині переконаний на 200 відсотків, що за два роки ця тема буде повністю знята з порядку денного.

- Вікторе Анатолійовичу, мудрості життя Ви вчилися на власних помилках чи мали вчителів, з яких брали приклад?

- Господарську жилку перейняв у батька. Він був надзвичайно працелюбним, дуже серйозно ставився до життя, сім'ї, дітей, дому. Скільки його пам'ятаю, він завжди працював, був постійно зайнятий якоюсь справою. Батько понад усе не терпів, коли хтось щось робив будь-як, і нас, дітей, привчав самовіддано працювати.

Та й далі склалося так, що на моєму життєвому шляху траплялося багато людей, в яких було чому повчитися. По-перше, коли працював у «Мінважбуд», де були висока дисципліна та організація праці. Коли працював в автоколоні відділу робітничого постачання, то необхідно було вчасно привезти на шахту хліб, молоко, ковбасу. Якщо б не зробив цього, то гірнику нічого не вартувало подзвонити секретарю міськкому партії і сказати: «Я виліз з шахти, а тут нічого їсти». Тоді можна було мати безліч неприємностей. Приїхав у 1972 році в Рівне, працював у «Мінпромбуді». Тоді місто асоціювалося з велетенським будмайданчиком: «Азот» - чотири потужності зводили, завод тракторних агрегатів, фабрика нетканих матеріалів, завод високоміцних залізобетонних конструкцій, у 1975 році - аеропорт. Відповідальність, дисципліна, порядок, працелюбність якось самі собою з потом всмокталися в кров.

До того ж, як казав, поруч були люди, котрі служили справжнім взірцем самовідданості роботі: колишній директор Здолбунівського АТП 18662 Леонід Мозарський, уже покійний Леонід Домощей. З особливою повагою ставився до тих, з ким поруч працював пізніше, зокрема до Олексія Користіна, Едуарда Антоненка, Михайла Кисіля. Всі вони пройшли війну, кожен з них скуштував стільки горя, що вистачило б на трьох, проте залишилися високо порядними людьми. Від них лише хороше почерпнув. А з часом набув й індивідуальних якостей. Мені, до речі, надзвичайно імпонує твердження професора Трапєзнікова, котрий говорив, що в житті людини повинні бути три визначальні збудники: хотіти, вміти і встигати. Ці мотиви, зрештою, служать мені своєрідним орієнтиром у вирішенні будь-якого питання.