Поміж двох вогнів

Дружина уже спокійно ставилася до того, що він розривається на два боки й не може дати раду своєму серцю. Тільки все частіше почала повторювати:

- Йди туди, де тобі добре, а ми якось розберемося. Все одно, хоча ти живеш з нами, ти не наш. І діти до цього звикли: немаленькі вже - виросли. Не муч себе і нам, зрештою, дай спокій.

На протилежному боці драми, яку іменують посеред себе люди “трикутник”, мова була зовсім іншою.

- Совісті ти не маєш ніякої! Скільки можна! Я заради тебе залишила насиджену квартиру, повнісіньку добра, заради тебе поневіряюся то у родичів, то у подруг, заради тебе таку престижну й, затям, улюблену роботу залишила, а ти... Ти... Ти...

Слів, певно, більше не знаходилося, бо крик уже переростав на істерику, й Григорій змушений був заспокоювати свою другу (чи то пак, третю) половинку й обіцяти, що тепер уже все вирішить.

- Якщо цього не зробиш, мені жити на цім світі не треба. Ти розумієш, про що я?

Шантажувала вона його з самого початку. Тільки тоді, на зорі їх, у суті, випадкового зв’язку, коли він вирішував у нотаріальній конторі, де працювала вона, чергове заплутане питання стосовно нерухомості, якою займався він, занадто круті ревнощі здавалися милим, дитячим проявом неземної любові. Це відчуття лоскотало його чоловіче самолюбство, як стрімка їзда за кермом швидкісного автомобіля. І більше нічого. Якби він знав, у що ті ревнощі переростуть потому, напевно, не заплутався б шляхами зради так далеко. Якби знав, що у його серці на той час було ні що інше, як прояви звичайної, що буває у всіх у цьому віці, кризи середнього віку, певно, зупинився б і подумав, що коїть. Так, ти озираєшся назад і добре розумієш, що добра частина життя залишилася за плечима, а ти не реалізував себе, хоча й міг би. Так ти тепер добре усвідомлюєш і розумієш, де спіткнувся, де можна було б кинути оберемок соломи, аби не набити зайвих ґуль, які лікуються з такими труднощами. Син з донькою виросли і, дивися, вже кігтики показують батькові, який ладен був розбитися, щоб влаштувати їм гідне життя (дім - повну чашу; одяг модний, прикраси з владного металу для доньки - ще тільки в носі немає; вищу освіту для обох; вже й про роботу майбутню кілочки у необхідних місцях забити). З гіркотою спостерігаєш, як твоя донька повісилася на шию старшому за себе на добрий десяток літ парубкові, який, кажуть, і Крим, і Рим пройшов та мідні труби на додаток. А ти, виявляється, не маєш такого права, щоб пхати носа у її доросле життя - вона, бачте, сама впорається зі своїми почуттями.

Син на четвертому курсі юридичного вузу раптом зрозумів, що справу обрав не до душі і, поки не пізно, треба щось змінювати, бо ж не хочеть-ся таким чином зіпсувати собі життя. А про гроші, що пачками летіли у горловину того навчання й не згадує. Правильно, зароблені вони не своїми руками й розумом: батько постарався, щоб син почував себе комфортно - тільки хай вчиться. Де там! Залишив навчання й подався десь на роботу. Схоже, життя трохи претензій висунуло, бо повернувся не таким самовпевненим й спокійнішим. Григорію довелося знову, як це бувало не раз, йти на поклін до знайомих й відновлювати блудного на навчання. Він на цей раз зрозумів, що юридичний - то саме його фах і шлях у майбутнє життя. Добре! Нехай! На те й помилки у нашому житті вигадані, щоб на них вчитися й потому більше не повторювати. Повторив синочок - знову залишив навчання.

Ото якраз і трапилося знайомство на зламі Григорієвого нормального життя й горезвісної кризи середнього віку. А раптом тут буде по-інакшому? Га? А раптом, кинувшись в обійми чужої жінки, він, нарешті, знайде спокій. Може, ця не буде вічно зранку говорити тільки про проблеми? Може, з усмішкою зустрічатиме з роботи й розпитуватиме, як у нього день пройшов?

Спочатку так, мабуть, і було. А от з часом його почали дратувати запитання цієї, іншої, на кшталт “а що у тебе, любий, на роботі?”, “як минув день, бо я мала якесь недобре передчуття?”. Після цієї милої зацікавленості його проблемами розмова різко повертала в інше русло. Мовляв, мені так важко; я скрізь ловлю на собі насмішкуваті погляди (їх стосунки давно стали предметом розмов цілком чужих людей: шила у мішку не сховаєш, як не намагайся). І, зрештою, ось такі от претензії на грані істерики.

Закінчилося все тим, що він залишив роботу, про яку говорять “не бий ледачого”, яка давала гарний прибуток без особ-ливих зусиль, затрат сили й часу, удома повідомив новину, яка витала кімнатами давно й тільки чекала найгарячішого моменту, і пішов. Озирнувся на подвір’я, доведене ним до пуття зовсім недавно. Подумки попрощався з минулим життям.

Непогане було, чорт його забирай. Так приблизно подумав. І дружина у нього - чого хотіти? Господиня, стримана, ввічлива, на роботі люблять і в сусідів ні одна подія без її присутності не минає. Та й діти... усі вони зараз схожі. Життя сучасне їх такими зробило і ми, дорослі, доклали зусиль. Що там зайве про високі матерії говорити?

Від симптомів кризи середнього віку й сліду не залишилося, відколи вони поселилися в іншому районі в батьків нової дружини. Тілом він був тут, нову роль виконував майстерно, без фальші, але ж якби хто знав, яких зусиль те йому коштувало!

Недаремно ж кажуть, що всі почуття, врешті-решт, завершуються, бо наступу романтики людська сутність довго витримати не може, і перетворюються на звичку, позначену, правда, повагою одне до одного, відповідальністю й спільними інтересами. Тільки треба все те вчасно зрозуміти й зберегти. Григорій із тугою відчув, що поваги після буремних стосунків у нього до нової сім’ї немає. І відповідальності, якщо відверто, - також. Та й інтересів спільних замало, бо думки увесь час там - біля своєї родини.

- Що ти стільки думаєш? Чого завжди мовчиш? Ти мене більше не кохаєш?

На ці банальні слова Григорієві навіть відповідати не хотілося. Одружував чужого сина, а подумки був поруч із власним. Уявляв, як це вони з дружиною під його ногами розстелятимуть вишитий рушник й пригощатимуть гостей.

Поїхав до них на одне із різдвяних свят, хоча того й не хотіла його нинішня жінка. Пробачили. Сміялися, зібравшись за спільною вечерею, не докоряли, не допитувалися, як йому живеться. Так легко, просто й тепло! Як у колишні часи! От тільки не діставали б телефонні дзвінки, що раз по раз лунали у вітальні. Слухавку брала дружина й поверталася у кімнату, ховаючи погляд. Знав, відчував, що дзвінки “звідти”. Може, треба було сказати правду, повідомивши прямо, що їде з дітьми побачитися, а не до сестри в гості. І тут сміливості не вистачило. Здогадується, певно, де він, на відстані відчуває. А він? Він - між двох вогнів, один з яких гріє душу, а інший - давно обпалив крило. Виходить, так і летіти на одному, підставляючи його під подихи теплого вітру минулого, куди вороття вже немає.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: