І фрукти на підвіконні

- То тобі, хлопче, принесли, - сказав, важко дихаючи, дідусь на ліжку поруч.

Василеві соромно було запитувати, хто приніс. Соромно через те, що сам провалився ніби у прірву й навіть подякувати за гостинець не зміг; соромно через те, що такий молодий й здоровий, принаймні вчора, не може підвестися, щоб дотягнутися до червонощокого яблука на тарілці.

- Ви не хочете? - запитав у дідуся вустами, що зовсім пересохли.

- Дякую, не можу такого їсти. Старий вже та й не дозволяють поки що. Це тобі, молодому, слід поправлятися. Все ж життя попереду... Розкажи-но, дитино, що з тобою сталося? Геть за тебе перелякався, хоч і чужі.

Василь непевно хитнув головою: мовляв, розповів би, якби сам згадав.

- Документів ніяких коло тебе не знайшли, - продовжував Василів співрозмовник, - і телефону немає. Чи не було?

- Телефон? - Василь задумався. - Та ви що? Був телефон! Як же я тепер з домашніми зв’яжуся? У мене ж у Києві нікого немає!

- Не хвилюйся, хлопче - щось ми з тобою вигадаємо. Світ не без добрих людей. Ген, з гостинцями вже приходили.

- Ви не бачили, хто? - Як за рятувальну соломинку, вхопився за ці слова Василь.

- Сюди ж нікого не впускають. Але ж розпитати можна. Прийде медсестра, ми про все й дізнаємося.

Медсестра, статечно запливши у палату, озвалася до Василя:

- Ну як ви? Бачу, вже ліпше. Треба, щоб хтось з рідних навідався.

Гроші, ліки. У вас складний перелом ноги - без операції не обійтися. Треба ретельно підготуватися. Повідомляйте додому.

Василь відвів погляд і він знову зачепився за фрукти на підвіконні.

- До мене хтось приходив. Я не бачив...

- Правильно, ви й не могли бачити: були під впливом снодійного...

- А хто приходив, не скажете?

- Я тільки-но змінилася. Треба у попередніх запитувати.

На жаль, ніхто не сказав, хто це приходив з пакунком фруктів до хворого з десятої палати, якого доправили у лікарню після аварії на столичній дорозі, непритомним й майже без ознак життя.

- Може, випадково?

Медсестра пішла, а Василь почав згадувати номери мобільних телефонів, за якими спілкувався з рідними. Нічого не виходило. Якщо відверто, то ніколи не намагався запам’ятати їх? Для чого, коли це замість людини може зробити сам телефон? Як шкода! Як би згодився хоча б один! Від стаціонарного вдома вони відмовилися давно. Колись на маминій роботі був, то вони, малі, завжди полюбляли на нього телефонувати. Проте зараз немає ні роботи маминої, ні самого приміщення, де вона працювала, бо все по частинках розтягнули у різні сторони, і, звісно, телефону немає. Одним словом, навіть не уявляє, куди достукатися. А втім, нічого дивного, бо за хвильку Василь знову поринає у напівдрімотний стан, навіть через сон відчуваючи біль у ногах.

Увечері йому погіршає. Біль уже не втримуватиметься за міцно стиснутими зубами й вихоплюватиметься раз у раз на волю. Дідусь поруч, надивившись на муки молодика, ледве пересуваючи ногами, вийде в коридор, довго не повертатиметься та, зрештою, приведе із собою медсестру. Та, введе ліки, але вистачить їх ненадовго.

Уранці збереться рада лікарів. Всі в один голос зауважуватимуть, що без операції не обійдеться і то негайно, бо кожна хвилина дорога. Але... Ніхто ж з рідних не озивається. За чий рахунок робити?

- Я не можу брати на себе, - напівголосно, напівпошепки казатиме коло дверей один лікар іншому.

- А мені для чого?

Їх досить конструктивну й раціональну розмову перерве запитання чоловіка в накинутому на плечі білому халаті:

- Ви про хлопця, якого збила машина днями?

Отримавши ствердну відповідь, продовжував:

- Це мій родич. Можете не перейматися. Що треба, дам.

На підвіконні у Василя з’явилися нові гостинці, принесені медсестрою. Хлопець після чергової порції снодійного спав і знову не встиг запитати, звідкіля вони. А потім була операція. Коли прокинувся, відчув прохолодну руку в себе на чолі. Незнайомий чоловік:

- Прокинувся? Ну й добре. Пам’ятаєш мене? Ні? Нічого не пам’ятаєш...

І почав розповідати. Він став свідком автопригоди уночі. Василь стояв на зупинці. Пізно. Майже порожні вулиці. З-за рогу вискочив автомобіль, не вписався у поворот і, що є духу, вистрибнув на тротуар. Гучна музика з відчинених вікон, п’яний регіт усередині авто. Чоловік з жахом спостерігав за тим, як авто налетіло на людину на зупинці. Коли все стихло, зупинив свою скромну “Таврію” і помчав до чоловіка, що лежав посеред дороги.

- Хлопче, чим я можу тобі допомогти? - Метався туди-сюди.

Знав ж бо добре, якщо залишиться поруч з Василем до приїзду ДАІ, від неприємностей не відіб’єшся. Що, де, коли? Вже раз колись потрапив у халепу, то ледве до суду не дійшло. Обпікся неабияк.

Стояв осторонь і спостерігав за тим, як приїхала швидка, міліція…

- Дякую вам, - прошепотів Василь. - Мені б з рідними зв’язатися. Я з вами розрахуюся... І за фрукти на підвіконні спасибі.

Усміхнувся незнайомий рятівник:

- Нічого. Ще на твоєму весіллі, знаєш, як танцюватимемо.

Ранок народжувався з дощових сутінків, що огорнули місто. Злива, яка розпочалася посеред ночі, все не хотіла відступати. Сонце за білим вінком з’явилося під обід. А, може, то Василеві просто здалося? Може, то, замість сонця, була мамина усмішка й теплий погляд.

- Ну, як ти, сину? - Запитала, тамуючи сльози й пропускаючи уперед Василевого рятівника, який поставив на підвіконня чергову порцію гостинців.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: