Рівненський “Льонокомбінат”: важка дорога до відродження

Рівняни-старожили зі сльозами на очах спостерігали, як в місті поступово зникають колишні виробничі гіганти-заводи, а багатотисячні армії працівників опиняються на вулицях у пошуках роботи. Аби у 90-х роках хтось потрапив у майбутнє і побачив, що Рівне перетвориться на суцільний спальний район, а на місці заводів височитимуть торгові центри та офісні будівлі, збожеволів би на місці. Але маємо те, що зроблено, і звичайні люди, на жаль, не зможуть втримати ті залишки виробничих потужностей радянського періоду. Єдине, на що можемо сподіватися - це здоровий глузд нових власників старих технологій та їх бажання відновити втрачену славу підприємств. І тоді, можливо, через рік, прохідна наприклад “Льонокомбінату”, відкриватиметься для сотень простих трудяг, які з радістю повернулися б на свої робочі місця.

Ще кілька десятків років тому в кожному номері головної на той час обласної газети “Червоний прапор” значну частину місця займали розповіді про успіхи соціалістичної економіки. Допитливі читачі мали можливість дізнаватися в подробицях, як потрібно обробляти землю, аби отримати з наших, не вельми родючих ґрунтів, по сорок центнерів зерна з гектару, по десять літрів молока щодня від однієї колгоспної корови та прочитати у подробицях про будні місцевих пасічників. Пройшли роки і на шпальтах все тієї ж газети обкому КПРС все більше місця почала займати тема розбудови промислових гігантів. Як гриби після дощу, за півтора десятиріччя були побудовані велетні чергових “п’ятирічок” - “Рівнеазот”, “Рівнесільмаш”, “Завод тракторних агрегатів”, “Газорозрядний завод”, “Радіозавод”, “Льонокомбінат”.

Трошки історії не завадить

Останній серед великих промислових підприємств області викликав особливу гордість тодішньої влади - продукція цього підприємства користувалася стабільним попитом за кордоном, навіть у капіталістичних країнах. Ось що писалося про комбінат в “Історії міст і сіл УРСР”, що вийшла у 1973 році: “Потужним підприємством став “Льонокомбінат”. Спорудження його на 24 гектарах розгорнулося ще у 1960 році. З 68 міст Радянського Союзу сюди надходило устаткування. Орловські машинобудівники надсилали льоночесальні, зрівняльні, прядильні машини та змішувальні агрегати. Ткацьке устаткування прибувало з Климовська Московської області і Таджицької РСР, кабель - з Харкова і Таллінна, освітлювальні щитки - з Грузії, прилади електрообладнання - з Вірменії. Свій досвід ровенцям передавали працівники текстильних фабрик і комбінатів Москви, Ленінграда, Смоленська, Орші, Вязників, Костроми. Першу продукцію Ровенський льонокомбінат почав випускати у 1963 році. У його корпусах встановлено 1800 одиниць технологічного устаткування, 800 ткацьких машин, 27 тисяч веретен. Висока механізація виробництва, передова технологія допомогли колективу комбінату на кінець семирічки значно перевищити виробниче завдання випуску продукції, добитися найкращого в країні зйому тканини з одиниці устаткування”.

Автор не випадково привів таку довгу цитату з офіційної радянської енциклопедії. Вона показує на скільки складним підприємством був наш “Льонокомбінат”. На жаль, він розділив долю інших велетнів радянської промисловості - бурхливий розвиток у 70-их, стабільна праця у 80-их і розвал у 90-их.

Друге дихання радянського велетня

У тому, якого занепаду зазнав флагман легкої промисловості УРСР, автор пересвідчився, коли побував на цьому підприємстві в наші дні - наприкінці січня 2011 року. Холодний, колись помпезний адмінкорпус виглядав, як корабель, що залишився без екіпажу. У широченному дворі підприємства стояла така тиша, що було чутно, як десь на пустирі за огорожею гавкали собаки. Заметені снігом цехи нагадували кадри з хроніки про блокаду Ленінграду в роки Другої світової війни. Але найстрашніше - це безлюддя. Неможливо було уявити, що на цьому величезному мертвому комбінаті колись працювало вісім тисяч чоловік...

Привело автора на “Льонокомбінат” аж ніяк не бажання побути на самоті і згадати ті часи, коли його, юного школяра, водили сюди разом з однолітками на екскурсії. Я прийшов познайомитися з новим власником цього колишнього гіганта Олегом Казимировичем Червонюком і з’ясувати, як він збирається відроджувати підприємство. Після довгого блукання між цехам, ми разом із проводжаючим потрапили в зовсім інший світ. На відміну від решти будівель, тут було тепло, чисто і затишно. Кілька майстрів спокійно, без штурмівщини та перекурів, налагоджували новеньке обладнання, а поряд у великій кімнаті, що явно в радянські часи була “ленінською”, десяток менеджерів активно працювали. Сам Олег Червонюк виявився приємною, спокійною людиною середніх років, який менше всього нагадував великого капіталіста, а швидше інженера-винахідника, якому подобається втілювати свої ідеї в життя.

На запитання, як пан Червонюк став власником “Льонокомбінату”, той спокійно відповів: “Я сам за фахом не спеціаліст у легкій промисловості. Закінчив ВНЗ за спеціальністю інженер-радіоелектронної промисловості і пішов працювати… на базар. Так, саме на базар, бо на той час вже мій диплом був нікому не потрібен - наша галузь розвалилася. Торгував “з асфальту”, бо грошей навіть на примітивний лоток не мав. Як і сотні тисяч таких же колишніх фахівців, їздив за товаром, шукав можливості відкрити свою першу торговельну точку, потім другу. Якось мені спало на думку - невже ми не можемо шити ті самі футболки та інший трикотаж? Купив дві простенькі швейні машинки, домовився із знайомими швачками і у своєму гаражі почав виробництво.

Сьогодні в мене велика швейна фабрика на Хмельниччині, інші підприємства легкої промисловості. З Рівненським “Льонокомбінатом” познайомився випадково. Для нашого виробництва светрів потрібна пряжа і я поїхав до Мінпромполітики для того, щоб з’ясувати, чи є в Україні підприємства, які цю пряжу можуть виробляти. Виявилося, що ні, але мені порадили приїхати у Рівне, щоб оглянути “Льонокомбінат”, який теоретично міг виробляти таку продукцію. Підприємство справило на мене гнітюче враження своїм станом, але я подумав: у житті потрібно робити корисні речі і отримувати від цього задоволення. Ось так я і став власником цього колишнього підприємства.

Зрозуміло, що відновити виробництво тканини на повну потужність складно, але я переконаний, що для людей, які прагнуть до позитивного результату і працюють над його досягненням, немає нічого неможливого. Тому, проаналізувавши стан обладнання підприємства, я прийшов до висновку, що його реанімація неможлива і ми, розчистивши цех, відремонтувавши дах, закупили і завезли новітнє німецьке обладнання, яке наразі монтуємо. А за кілька місяців запустимо і на підприємстві відновиться випуск тканин. На першому етапі плануємо задіяти у виробничому процесі біля сотні людей, будемо випускати вовняну тканину і відвойовувати втрачені за останні роки ринки збуту, бо ж, як не дивно, сьогодні в Україні вітчизняної тканини немає.

Автор подякував пану Червонюку за інтерв’ю і щиро побажав успіху.

“Льонокомбінат”

33016, м.Рівне, вул.Фабрична, 12

т/ф (0362) 60-99-00