Почесна ноша родинної долі

Після закінчення Березнівського лісового коледжу Руслан поїхав за направленням в Одеську область помічником лісничого. З притаманним юнацьким запалом вчорашній випускник завзято взявся втілювати в життя здобуті знання та навики. За неповних півтора року трудової діяльності молодий фахівець зумів досягти більшого, аніж його попередники та старші колеги за весь період існування лісництва. Головне, на думку Руслана Никончука, - вдалося прищепити підлеглим почуття поваги до своєї професії - привчив їх ходити на роботу в формі та, що найважливіше, - привернути увагу до культури виробництва і бережливого ставлення до багатства природи. Далі, незважаючи на те, що продовжив навчання у Львівському лісогосподарському університеті, покинув лісове господарство - зайнявся з 2002 року приватним бізнесом. Наполегливість і особисті людські якості допомогли за короткий термін розвинути започатковану справу, здобути повагу людей. Здавалося б, що ще бракувало успішному підприємцю, та доля розпорядилася по-своєму.

- Усе сталося якось саме собою, - розповідає Руслан. - Під час президентських виборів хлопці запропонували взяти участь у перегонах у ролі спостерігача. Отож, їздили по виборчих дільницях, намагалися унеможливити фальсифікацію. А 22 листопада, коли пролунав заклик вийти на Майдан, мої однодумці вирішили податися в Київ. Щоправда, того дня через високу температуру мені не судилося виїхати до столиці, проте наступного разом із ще кількома костопільчанами вирушив на Майдан.

- Руслане, якщо відверто, що спонукало податися до Києва? Врешті-решт, чи не відчував якоїсь тривоги, що, в разі несприятливого збігу обставин, сам собі можеш ускладнити вже влаштоване життя?

- Відверто кажучи, в той період був настільки піднесений емоційний стан - їхали ж відстоювати своє право на гідне життя, що навіть якось не думалося про ймовірні наслідки. До того ж, впевненості в прийнятому рішенні додали напутні слова мого дідуся, якому по війні довелося з родиною зазнати репресій. До речі, мій дідусь, який повернувся з сім’єю після реабілітації з лісосплавів і оселився в Берестовці Костопільського району, досі користується шаною і повагою серед людей усіх навколишніх сіл. А в нашій сім’ї - він незаперечний авторитет, істинний глава роду, котрому належить остаточне слово на родинних радах. Отож, коли повідомив про свій намір їхати в Київ, батько висловив певний сумнів щодо мого рішення. Він став інвалідом першої групи після перенесеного інсульту, тому тривожився за мене як за єдиного годувальника сім’ї (сестричка у мене поки що студентка). Слід сказати, що важко було б ослухатися тата, котрий служить для мене непорушним авторитетом. Чого лише вартий його взірець, людини, яка не будучи членом Компартії, зуміла вирости від звичайного робітника до заступника директора Костопільського заводу базальтових і теплоізоляційних матеріалів. Ось тут і вступився старенький дідусь, мовляв, якби я був молодшим, поїхав би з онуком або замість нього. “Він єдиний у сім’ї, хто може постояти за Україну!” - завершив незаперечним аргументом. Ця дідусева настанова додавала мені наснаги переборювати всі труднощі Майдану.

За спогадами Руслана Никончука про події Помаранчевої революції можна книжку писати. Адже йому разом із земляками, які серед перших прибули в наметове містечко, судилося бути в гущі всіх подій. Не стільки пам’ять костопільчанина тривожать пережиті незручності - на перших порах доводилося по дві доби, промерзаючи в шкіряних курточках та туфлях до кісток, нести варту табору, скільки відповідальність за доручену справу. А Русланові, до речі, довірили бути спершу заступником, а невдовзі й керівником охорони наметового містечка. Доводилося не раз супроводжувати народних депутатів, організовувати акції, пікети, походи чи то до Верховної Ради, чи до Кабміну. Залишилися, звісно, й тривожні спогади, наприклад, коли його ще з товаришем відрядили на допомогу депутатам Філенку та Безпалому у видавництво, де мали віддрукувати номер “Урядового кур’єра” з повідомленням про перемогу Януковича. А неподалік зупинилися шість мікроавтобусів з “беркутівцями”. “Народних депутатів, подумалося тоді, - тепер уже усміхаючись, згадує Руслан, - від кийків мандати захистять, а нам перепаде під зав’язку”. Обійшлося - житомирські міліціонери приїхали на допомогу. Не до жартів було, коли справа йшла до справжнього штурму Верховної Ради, Кабміну. Однак костопільчанин з більшим задоволенням розповідає про приємне: атмосферу піднесення, що викликала в людей сльози на очах, щире спілкування, практично, з усіма польовими командирами Майдану (особливо своєю людяною простотою симпатію викликали Юрій Луценко, Володимир Філенко), діалог з опонентами, з якими йому завжди вдавалося знайти спільну мову та інші незабутні миті Помаранчевої революції.

Слухаючи захоплюючу розповідь Руслана Никончука, не стримався, аби не запитати, як він оцінює розкол у верхах команди Майдану?

- Виявилося, що, по суті, відбулося дві Помаранчеві революції: одна - для тих політиків, які стояли на трибуні, а інша - для тих, хто, власне, вийшов на Майдан, аби відстояти свою гідність, свої права на достойне життя. Дуже прикро, що окремі учасники Майдану, посівши владні крісла, не зуміли втілити в життя проголошені з високої трибуни цінності та принципи. Отож, народ отримав ще один, а можливо, останній шанс спрямувати подальший шлях розвитку держави в демократичному руслі, віддавши свої голоси за політиків молодої генерації.