Дякуємо - за відроджений Льонокомбінат!

А мене не покидає піднесений настрій, почуття гордості та присутності свята. І цілий вир думок… Думок різних, співзвучних з життям моєї Країни, мого Міста…

Моє Місто! Я так багато років крокую життям у ногу з тобою! Я стала свідком багатьох сторінок твого життя! Сторінок різних: веселих, радісних і невдалих. І сьогодні теж відкрито чергову сторінку твого життя - сторінку оновленого льонокомбінату.

Я, та й всі ми, були свідками багатьох відкриттів на твоїх вулицях, моє Місто. Банки, кафе, ресторани, аптеки, магазини, базари, ринки, торгові ряди… І які лишень назви не зринають з пам’яті: “Козацькі розваги”, “Стамбул”, “Арлекіно”, “Млин”…

Та не було, на жаль, моє Місто, в історії твоїх останніх незалежних десятиліть відкриттів нових заводів, фабрик. І тільки у спогадах залишилися ті дні, коли, моє Місто, ти славилося своєю промисловістю. Коли поспішали на трудові зміни твої мешканці, твої сини та дочки, радісні і впевнені в майбутньому. І герб твій, моє Місто, прикрашала квіточка льону, як сим-вол роботи відомого на всю державу, та й далеко за її межами, льонокомбінату. Продукцію якого знали всі твої мешканці. Різноманітні тканини, скатертини, рушники… А які простирадла! Закордонні гості мали за честь придбати ці вироби.

І стала звичкою для комбінату участь у Всесоюзних оптових ярмарках виробів текстильної промисловості. Стали звичними поставки продукції комбінату за межі країни. Це було одне із найсучасніших і найбільших у Європі текстильних підприємств, яке виробляло більш ніж половину усіх лляних тканин, що випускалися в республіці. І все це створювалося завдяки самовідданості тисяч твоїх дітей, моє Місто - М.С. Бондарєва, Г.О. Ігнатова, Д.К. Гергемон, А.С. Козарін, В.М. Ареф’єв та багато інших. Так, все це було… На жаль, у минулому…

А перед очима, з болем у серці, постає інша картина. Я ніколи не працювала на льонокомбінаті. І бувати у виробничих цехах мені не доводилось. Знала про досягнення комбінату з преси, з новин, та й хто ж не знав у той час і не гордився трудовими звитягами комбінату! Це була частинка життя, слави мого Міста і кожного з нас.

І от зовсім нещодавно мені довелося побувати на комбінаті, в його цехах, фактично вперше. Нагода виявилася завдяки відвідини, яку проводив нинішній керівник комбінату Олег Казимирович Червонюк. Після відвідин довго не могла оговтатися від відчуття розрухи і спустошеності, що панувало в окремих цехах. Особливо вразив запах. Запах чогось зруйнованого, мертвого переслідував кілька днів…

І важко було навіть уявити, що нещодавно тут тремтлива синь льону перетворювалася на тканину, що тут цілодобово працювали люди, гуркотіли станки… Минуле і нинішнє не суміщалося у свідомості. І поставало безмовне питання - а яку ж картину застав тут нинішній директор - Олег Червонюк… Він приїхав до нас з іншої області. Він майже ровесник мого сина. І тому я теж можу назвати його сином. І сказати йому: “Спасибі і низький уклін тобі, Сину, за те, що не злякався труднощів, перешкод і бюрократизму, що знайшов у собі відвагу і силу волі, що не чергове кафе відкрив у моєму Місті. За те, що відновлюєш підприємство, славу України, нашого краю, мого Міста! Важкі часи для таких починань, але ти впевнено, крок за кроком, рухаєшся вперед. І доказом цьому став нинішній день”.

І знову в пам’яті спливають сотні облич людей, які прийшли на сьогоднішнє свято. Так, справжнім і незабутнім святом став для них нинішній день. Святом трудових звитяг, святом минулого, святом сьогодення і святом майбутнього. Радісною і урочистою мелодією відродження рідного краю в їхніх серцях звучить оркестр, переливаються наспіви хору “Горинь”. А ось всі погляди прикуті до прапора, який знову майорить над оновленими будівлями і цехами комбінату.

І, чи не символічно, що стрічку в цеху, якому дано нове життя, перерізають Олечка та Дмитро - це діти Олега Червонюка. Але це ж твої внуки, моє Місто! І я впевнена, що не поїдуть вони в далекі заморські краї шукати кращої долі, а залишаться тут. І працюватимуть тут, продовжуючи справи свого батька…

Йдемо, оглядаючи нове обладнання комбінату, сучасне й незвичне для нас, людей старшого покоління. По стрічці конвеєра йдуть перші метри полотна. І мабуть, не кожному дано уявити, скільки ж зроблено, докладено зусиль, щоб побачили ми цю тканину. А скільки ж потрібно зробити ще!

І ось молода льонокомбінатівська сім’я. Перша. Хай же буде цих сімей багато. Хай прийдуть сюди колись їхні первістки-діти. Хай прославлять цей комбінат своїми трудовими звитягами. І нехай, моє Місто, збирають люд на твоїх вулицях такі свята, як відкриття нових заводів і фабрик.

Адже, коли відкривається так багато торговельних закладів на твоїх вулицях, Місто, можливо, це не так вже й погано. Лишень хочеться, щоб торгували тут не чужою привозною продукцією. А щоб прикрашали твої ряди вироби наші, місцеві, виготовлені руками своїх же трудівників. І цех з пошиття одягу, який планує відкрити Олег Червонюк, чи ж не доказ цьому? І красунь твоїх, Місто, достатньо, щоб демонструвати нові моделі цих швейних виробів під керівництвом пані Галини.

Йде час, а свято триває. І навколо натовпи людей радісних, усміхнених, схвильованих. А в декого і сльози блищать в очах. І всі вони вірять в успішність справи, що розпочав Олег Казимирович.

Осінь… Бреду вулицями мого Міста. Шурхотить під ногами пожовкле листя. Останні теплі дні… Прощальним теплом зігріває сонечко, тужливу мелодію співає вітер…

Та раптом вражено зупиняюсь. Бо крізь осінні наспіви, ніби чую голос зозулі: “Ку-ку, ку-ку”… Стою, зачаровано прислухаюсь… І розумію - це вічність зозуля кує тобі, моя рідна ненько Україно! Це вічність зозуля кує твоїм Синам, таким, як Олег Червонюк, їх починанням, справам, досягненням.

І наостанок хочеться звернутися до Олега Казимировича: “Ще раз спасибі тобі, Сину, за твої справи, за турботу про людей. Хай довгою і успішною буде твоя життєва дорога. Червоною калиною, рутою-м’ятою і вишитими рушниками хай стеляться твої життєві стежки”.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: