Руслан Алексіюк: “Щоб в Новому році все було краще”

- Пане Руслане, а як взагалі вийшло так, що ви розпочали грати на весіллях?

- Розпочалося все з того, що нас покинув батько. Це були не дуже приємні часи. Родині потрібні були гроші. Та зважаючи на те, що я грав на всьому, що бряжчить, вирішення цієї проблеми прийшло миттєво. Спочатку мене запросили в один колектив, у якому не було бас-гітариста. На моє запитання, що таке бас-гітара, мені її показали, і вже наступного дня я відіграв весілля на цьому інструменті. Відповідно, луснули всі мозолі на пальцях. І вже наступного тижня на весіллі я був барабанщиком. Ось так я й розпочав працювати - весільним музикою. Позаяк мені тоді було років 14-15, алкоголю не пив і був єдиним тверезим серед усієї цієї компанії.

- Ви так рано розпочали свою трудову діяльність, а як вдавалося поєднувати роботу з навчанням?

- Оскільки мені після школи не вдалося вступити до інституту, я, щоб не втрачати рік, пішов навчатися в училище. Там, звісно, я також брав участь у всіх концертах, вечірках - скрізь, де тільки можна було.

У той час я вже непогано заробляв, скажімо, за один день я отримував стільки, як моя мама за місяць. І мені думалося, що так буде завжди. У результаті, після закінчення училища я не пішов вступати до інституту культури, натомість, як мені здавалося, обрав дуже популярну спе ціальність - менеджмент, в іншому горе-вузі. Цікавим є той факт, що на студентському квитку у мене зверху був напис “Студент спеціальності МВС”, тобто менеджер виробничої справи. Але про те, як розшифровується абревіатура і що взагалі це за фах, ніхто не знав, тому я інколи дозволяв собі трішки побешкетувати, а потім, показавши студентський, “відмазатися” від міліції.

Та неабиякий курйоз стався під час мого навчання. Якось після Нового року приїжджаю в Рівне, а інституту… немає. Тобто, вся ця навчальна структура через певні обставини “посипалася”, і я залишаюся з папірцем, на якому написано: “Провчився три роки за спеціальністю...”, але у вузі, який ніде, виявляється, не був зареєстрований, а вважався філіалом італійської академії із Сан-Маріно.

- Але в результаті ви однаково прийшли в культуру?

- Маючи на руках диплом електрика четвертого розряду та папірець, що я провчився три роки у вузі, про який ніхто нічого не чув, я йшов містом і прекрасно розумів, що роботи немає, музична група розпалася... От я йду і бачу вивіску: “Оголошується набір студентів на навчання...” - і згадую, що мені говорили три чи чотири роки назад - культура за тобою плаче. І я вирішив подати документи до Театрального інституту. Заходжу, а мені говорять, що сьогодні останній день подачі документів, якщо чогось не буде, то ви не пройшли. А вже через три дні - екзамен. Скажу чесно, що я до нього не готувався. Проте мені пощастило - з абітурієнта я перетворився на студента.

А якось одного разу потрібно було провести певний захід у театрі. Та всі знають, що люди мистецтва всі такі на “понті” і говорять: “Та ви що, я цього не робитиму…” - отак один із ведучих дійства відмовився, і мені запропонували змінити його. Я провів один концерт, на якому були присутні тодішні керівники міста, і от з того часу практично половину державних заходів вів я. Було таке, що я чотири роки проводив День Незалежності на центральному майдані. Тобто в той момент мене витягнули як ведучого.

- Після закінчення навчального закладу, чим почали займатися?

- Далі розпочалася більш жорсткіша смуга. Я закінчив інститут і єдину роботу, яку знайшов, це електриком у Текстильнику. Відповідав за телефонні кабелі і разом з тим вів концерти. І тут якось, восени, мене викликають на зустріч. Називають адресу, я приходжу, відчиняються двері і в мене відвисає щелепа. У шикарній квартирі сидять двоє жіночок з дуже впливовими прізвищами, дочка і мати, говорять, що вирішили запросити мене потамадувати на весіллі. Я розумію, що якщо без підготовки піду проводити це весілля, мене просто поб’ють і заплюють. Йду я тоді до свого викладача з інституту культури, Шолудько Наталі і прошу підготовити мене до цього заходу. На весіллі в мене не було навіть мікрофона, та й взагалі нічого не було. І я своє перше весілля, до речі, після того більше ніколи такого не було, провів з блокнотиком у руці. Чи-то спрацювало те, що всі люди, які там були, час від часу бачили мене на сцені і думали, що так і потрібно, чи-то горілка була дуже міцна, але всім сподобалось. І найцікавіше, що коли ми говорили тоді про кошти, я сказав, що беру за послуги тамади 300 гривень Закінчується весілля, до мене підходить молода і дає мені 300 доларів, в мене у той момент не один м’яз не здригнувся на обличчі, і як ніби так і мало бути я сказав: “Дякую”, - поклав гроші до кишені і зрозумів, що більше грати весілля я не буду...

Після цього мені здавалося, що життя увійшло у своє русло. Я працював у Текстильнику, паралельно вів концерти, грав у постановках. І тут було одне, друге, третє… та враз все змінює телефонний дз вінок - мене запросили на співбесіду в РЕГІ. Я відпрацював десять ро ків і десять днів, особливо в роботі ніхто не допомагав, але з іншого боку і не заважали. Я продовжував творчу діяльність - протягом цього часу були створені ліга КВН, акустичний рок-гурт “Дикий мед” та громадська організація КВН міста Рівне.

- Ви задіяні у стількох справах одночасно, а чи вистачає часу на родину?

- Вперше я переглянув своє ставлення до мистецького життя, коли прийшов додому і моя дружина Руслана запитувала дочку, показуючи фото, а де тато? Я сидів навпроти них, а дочка показала на фотографію і сказала: “Ондо тато”. І тоді я зрозумів, що хапатися за все і одразу, це не вихід. І з того часу почав розмірковувати.

А зовсім порозумнішав бі льше року тому, коли дізналася, що дружина вагітна другим дитям. Тоді зрозумів, що все життя душею можна бути молодим, але коли у тебе з’являються діти, на світ дивишся зовсім по-іншому. Тепер мені хочеться присвятити себе родині, проводити свята не на корпоративах, а вдома, слідкувати за кожним новим кроком мого сина, бачити, як дорослішає донька... З новим етапом мого життя з’явилися і нові ідеї, зокрема, створення громадської організації “Тато-clubRV”, метою якої є допомогти молодим татусям не розгубитися в новій ролі та стати справжнім батьком і надійним тилом своїй сім’ї.

- Де ви зазвичай проводите новорічні свята?

- Я майже кожен Новий рік зустрічав на роботі. Перший мій новорічний корпоратив, як зараз пам’ятаю. Я тоді працював з дружиною мого друга Наталкою. Ми придумали цілу концепцію проведення свята, набрали з собою костюмів. Ми тоді побудували це дійство на ностальгічній нотці. І тоді мене дійсно вразило, на скільки люди насправді вірять у казку. Я пішов з мішком, щоб люди кинули в нього все, чого бажали позбутися в новому році. І тут якийсь чоловік кидає сигарети та говорить: “Я хочу кинути курити”, інший стискає серветку: “Я хочу зайнятися спортом”... Далі ми переодягалися в різні костюми і продовжували проводити захід. І от на закінчення я з Наталкою виходжу, щоб завершити все це дійство, а народ говорить: “Нехай виходять всі”. Тобто ми відпрацювали тоді так цей вечір, що гості подумали що нас не двоє, а чоловік сім проводили це свято.

- Яке з новорічних свят найбільше закарбувався у вашій пам’яті?

- Найнепередбачуваніший Новий рік в мене був, ще коли я навчався. Поїхав у село для того, щоб привезти продукти - картоплю, буряк, моркву і таке інше. Набираю в сумку овочів - кладу все це на санчата і тягну через поле до електрички. Дивлюся, а вона вже показує мені хвіст. Я таки допхався до вокзалу, виявилося, що наступний потяг о 23:50. І переді мною постає питання, що робити. Їхати і зустрічати Новий рік у вагоні, чи повертатися додому і святкувати його самому. Тоді зателефонував хлопцям, з якими мав зустрічати це свято, і говорю, що приїду підранок. Приходжу в хату приблизно о 23:15, швиденько розрізаю картоплю і кладу на неї сало, відправляю в духовку. Відкрив компот, додав оцту - так зробив собі шампанське. О дванадцятій годині випив, з’їв картопельки, почитав книгу, подивився трішки телевізор і о п’ятій годині ранку пішов на першу електричку. Це був найнесподіваніший Новий рік.

- Які ваші плани на майбутнє?

- Наразі плануються два нових проекти. Перший - телевізійна чоловіча програма, яка розкриватиме життя сильної статі з усіх сторін, а другий - гумористичний, зовсім не схожий на те, що робилося до цього часу. Звісно, я маю ще багато ідей, які в майбутньому реалізовуватимуться, та всьому свій час.

“Люди з часом змінюються. Коли я тільки розпочинав працювати, глядачі були більш радісні. Кожного Нового року чекали якогось дива. Зараз все по-іншому, на обличчях читаються такі емоції, як “радість відчаю”. Доброти менше стало в людях. Якщо раніше говорили, що в Новому році все буде краще, то тепер ця фраза звучить так: “Щоб у Новому році було не набагато гірше ніж у цьому”. Незмінними залишилися тільки діти, які щиро вірять у диво і в те, що в цьому світі є казка”.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: