Прости мені, мамо...

Тож Іван з Ніною, які жили з бабусею в одному під’їзді та на одній площадці, постійно піклувалися про неї. Іван поставив у своїй квартирі дзвінок, вивів до ліжка баби Ганни кнопку, щоб вона могла натиснути на неї та повідомити сусідів, коли їй зле. Так сталося і на цей раз. Іван миттєво кинувся на виклик баби Ганни. Помітив, що вона чимось стривожена та запитав:

- Що з вами, бабусю?

- Ой синку, сон мені страшний наснився. Прийшов до мене уві сні мій батько, якого я навіть не пам’ятаю, бо він помер, коли мені було три роки, та й почав кликати мене до себе. Хочу, каже, бачити тебе доню. Де ж ти так довго забарилася?

- Ой бабуню, то добре, що батько наснився. Чого ж ви так розхвилювалися, - сказав заспокійливо Іван.

- Ні, Іванку, коли вже батько зве до себе, то не довго мені залишилося на цьому світі. Прошу тебе, привези до мене нотаріуса.

Іван здивовано глянув на стареньку та запитав:

- А навіщо він вам?

- Не питай, краще поспіши, бо можеш не встигнути.

Іван забіг до себе у квартиру, сказав дружині, щоб посиділа з хворою бабусею, а сам сів у легковик і поїхав. Через годину нотаріус був у квартирі баби Ганни.

Це був вже немолодий чоловік. Привітавшись, він сів біля хворої.

- В якій справі я вам знадобився, - голосно запитав нотаріус, думаючи, що старенька вже не дочуває.

- Ой, не кричи чоловіче, я не глуха. А викликала я тебе тому, що хочу переписати свою квартиру і все майно на Івана та Ніну.

Сусіди здивовано переглянулися. Вони навіть і не думали, що бабуся надумає таке зробити.

- Ви добре подумали? - Перепитав нотаріус.

- А тут і думати не треба. Вони мене весь цей час доглядали та жодного разу не відмовили у допомозі. Тож кому це все має залишитися, як не їм.

Нотаріус розпочав оформляти спадщину. Коли завершив роботу, попросив Івана привести свідків, щоб ніхто не зміг пред’явити претензії. А то ще скажуть, що стару людину примусили переписати майно, або вона була несповна розуму.

Тож Іван покликав сусіда Марка, який часто сидів із бабою Ганною на лавочці і її подругу Настю. Коли ті були у квартирі, нотаріус пояснив, чому потрібна їх присутність. Потім зачитав заповіт і запитав бабу Ганну, чи переписує майно з доброї волі. Баба підтвердила своє рішення. Та коли підписувала заповіт, авторучка випала у старенької з рук, в ту ж хвилину баба Ганна залилася сльозами.

- Що з вами, - запитав нотаріус. - Може ви передумали?

- Ні, - крізь сльози мовила бабуся. - Моє рішення тверде. Але як би ви знали, як то важко переписувати все чим жила на чужих людей, коли маєш рідну дитину.

Всі здивовано переглянулися. А бабуся, певно відчуваючи, що вже буде відходити з цього світу, вперше повідала про свою долю.

- Була і я колись щасливою. Вийшла заміж за того, кого кохала. Народилося в нас з чоловіком двоє діток, син і донька. У нас все так добре складалося, що здавалося - так буде завжди. Діти добре вчилися, вже й повиростали. Син Сашко служив в армії, а наша квіточка Віточка готувалася до випускного вечора у школі, після закінчення десятирічки. Вже й сукню батько їй гарну придбав. Мій чоловік Максим любив її більше всіх на світі. Не міг натішитися донькою.

Баба Ганна затихла. Всі, хто був у кімнаті, також мовчали, не хотіли тривожити її запитаннями, бо ж бачили, що старенькій важко давалися ті спогади. А вона, коли оговталася, продовжила:

- Не діждалася наша донечка випускного. Напередодні поїхала з подругою до міста щось купити, і їх збив легковик. Оля залишилася живою, хоч і стала інвалідом на все життя, а наша Віточка загинула. Тієї трагедії Максим пережити не міг. Після похорону доньки зовсім змарнів, а через півроку пішов за нею на той світ. Помирав при пам’яті, тож на прощання сказав: “Не плач за мною, Ганю. Я буду поруч з Вітою, охоронятиму її спокій, а ти залишайся з сином. Він не дозволить тебе нікому образити”. І можливо б так і було, бо ж син був добрим та чуйним до батьків, але коли одружився, ніби хтось підмінив його. Я стала для нього, ніби чужою. А над дружиною аж трусився. Та я намагалася не втручатися в їхнє життя, головне, щоб сину було добре. Та коли бачила, що невістка й за холодну воду не береться, лежить цілими днями, чоловікові їсти не варить, одежу не пере. Якось не витерпіла і сказала: “ Ігоре, ти свою дружину хоч на другий бік переверни, а то пролежні будуть”. Невістка десь зачула, що я сказала, і вчинила такий лемент, що хоч з хати тікай. Син теж накинувся на мене. Два дні зі мною не розмовляли. А на третій день, нічого не сказавши, мовчки завантажили свої пожитки в машину і виїхали від мене. З тих пір, а минуло вже 20 років, я сина й не бачила. Продала свій будинок і переїхала в місто, звідки був родом мій Максим. Купила квартиру і осі живу тут до цих пір.

Та одного разу приїздив син до мене. То було ввечері, його ніхто не бачив. Розмови тоді в нас не вийшло. Ми тільки посварилися і він пішов. Ото з тих пір я його і не бачила. Тільки адресу свою, не знаю для чого, на столі залишив. Знав бо, що я до нього не поїду.

Баба Ганна замовкла. Її розповідь була дуже цікавою, всі мовчки співчували старенькій. Через деякий час, коли всі розійшлися, баба Ганна сказала Івану:

- Дай телеграму моєму синочку, що мати лежить при смерті, може приїде. Хочу побачити його хоч перед смертю.

Іван виконав доручення бабусі. І через деякий час син з невісткою таки приїхали. Та видно невістка не квапилася, думала, хай свекруха Богу душу віддасть. А воно так і сталося. Коли приїхали, баба Ганна вже лежала в домовині посеред кімнати. Біля неї сиділи чужі люди. А син, вже зовсім сивий, глянув на мертву маму, та аж зблід. Нахилився над нею, поцілував, і з очей покотилися рясні сльози. Нічого не казав. Дивився на людей, що сиділи біля неньки, а в душі відчував їх осуд. А невістка навіть не підійшла до покійниці. Зате після похорону та поминального обіду, що зробив Іван із сусідами, звернулася до всіх присутніх:

- Прошу звільнити квартиру, нам потрібно провітрити кімнати і відпочити з дороги.

Тут дід Марко не втримався і сказав:

- А хто це нас проганяє, що за господиня знайшлася? Ми тебе не знаємо і не бачили тут ніколи.

- Я невістка покійної, - ніби з гордістю сказала жінка. - А це її син Ігор, ще якісь запитання будуть?

Дід Марко аж здригнувся:

- А де ж ти була невістко, коли твоя свекруха була жива? Коли чекала на вас, коли хворіла? Про ваше існування вона розповіла нам в останній дні свого життя. Як вона благала Бога, щоб ви з’явилися до неї хоч на одну мить. Ви не бачили її мук, як вона помирала, а ти ще вважаєш себе тут господинею?

Дід Марко розійшовся не на жарт.

- Ось, хто тут господар, - вказав рукою на Івана. - Він був для вашої матері за сина, а його дружина - за невістку. Вони постійно були біля неї, доглядали до самої смерті. Тож ця квартира поправу належить їм. Така була воля покійної.

Коли невістка побачила документи на спадщину, оторопіла, стала біла, як смерть.

- Ігоре, - закричала вона. - Так твою маму обманули, заставили підписатися. Як вона могла зробити це добровільно, коли в неї був син, єдиний спадкоємець.

Правий був нотаріус, коли запросив свідків...

Ігор все вислухав спокійно та сказав:

- Все Ілоно, не сперечайся. Мама зробила правильно. Не маю я права на цю квартиру, бо який же я син, коли не навідався до мами ні разу? І все через тебе, напоїла мене якимось зіллям, я й відмовився від матері. Ти не пускала мене до неї, а я ж тебе покірно слухав. Свою матір ти ніколи не дозволяла ображати, а до моєї тобі було байдуже, для тебе її не існувало. Тож яке ти маєш право зазіхати на її квартиру?

Що коїлося тоді в душі Ігоря, можна тільки здогадатися. Дивлячись на портрет матері, чоловік заплакав і мовив: “Прости мені, мамо”.

Наступного дня за звичаєм поніс син разом з Іваном, дідом Марком сніданок для матері. Ігор припав до пам’ятника батька, що був поруч, вдивлявся у фотографію і знову ридаючи просив прощення у нього, за те, що не виконав його останньої волі. Бо ж згадав, як просив батько не залишати матір у біді. А він так жорстоко вчинив з нею. І за що? За те, що любила його більш за все на світі. Батьки з того світу, можливо, і простять йому, але сам собі він ніколи не вибачить. І не буде вже спокою до кінця його днів. Бо скоїв великий гріх - відмовився від найріднішої людини, яка дала йому життя.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: