Воєнні спогади 16-річної снайперки

- Людмило Миколаївно, як Вам у такому юному віці вдалося потрапити на фронт?

- На початку війни жила в місті Рибинськ на Волзі. Ще до війни ходила з батьком на полювання, він і навчив мене влучно стріляти. Під час революції мій дід був латишським стрілком, свої навички він передав батькові, а той у свою чергу вже навчив мене. Уже в перші дні війни батько пішов на фронт і через три місяці загинув. Тому вирішила помститися за нього. Я була чемпіоном області зі стрільби серед юніорів. Мені тоді ледве шістнадцять виповнилося. Три доби не залишала чергу до призивної комісії. У цій черзі також стояв і мій вчитель фізкультури, він і замовив за мене слівце. А коли побачили мій значок за влучну стрільбу, свідоцтво про народження їх вже цікавило менше. Після цього мене направили у снайперську школу в Калінін, а згодом - снайпером до 33-ої армії, яка тоді стояла неподалік міста Ржев.

- І яким був снайперський дебют на передовій?

- Коли командир снайперської роти побачив мене, сказав, що дитсадок йому не потрібний, тому відіслав робити перевірку листів фронтової пошти на цензуру. У той час на лінії фронту в районі замаскованого штабу не давав спокою офіцерам ворожий снайпер, який буквально нахабно полював на них. Я провела певний аналіз і за своїми розрахунками зрозуміла, де б він міг ховатися, визначивши місце засідки біля двох високих ялин з німецького боку. Про свою здогадку доповіла командиру, той погодився з таким припущенням та хотів призначити для ліквідації фашиста досвідченого снайпера. Але я категорично заявила, що ворожого снайпера повинна знешкодити сама, адже сама його і виявила. І ось я забралася на височенну ялинку з нашого боку та почала очікувати, коли німець нарешті себе видасть.

Першого дня в сорокаградусний мороз просиділа, маючи з собою лише одну шоколадку, але спуститися на обід - видати себе. На другий день засідки їжу мені піднімали мотузкою в казанку, але вона розсипалася. На третій день я взяла із собою бінокль та стала слідкувати. Побачити ворожого снайпера на великій відстані було просто неможливо, адже він дуже добре маскувався. Довелося згадати батькові поради на полюванні. Чекала, коли птахи викажуть місцезнаходження ворога, і раптом одна з ворон нарешті видала фашиста. Почала каркати, і я побачила, що з однієї із ялинок осипається сніг. Не стрималася та зробила постріл навмання туди, де, на мою думку, міг ховатися німець. На щастя, снайпера було знищено. Але в запалі “полювання” не втрималася на дереві та з чималої висоти впала на землю. Окрім того, ще й моя гвинтівка на землі наздогнала мене та по-зрадницьки вдарила по голові.

- А як Ви дізналися, що німецького снайпера справді вбито?

- Згодом наші розвідники взяли в полон німецького язика. Той зізнався, що справді в ялинках маскувався дуже досвідчений фінський стрілок. Саме цього снайпера було вбито влучним пострілом прямо в лоб. Уся німецька передова переповнювалася чутками, мовляв радянський досвідчений стрілок зухвало виграв у дуелі двох професіоналів. Ті, хто допитував фашиста, не втрималися і представили мене йому, мовляв дивись, хто порішив вашого аса. Той був неабияк здивований, а в очах командування я вже не була зеленою юначкою. Коли начальство дізналося, що я непогано стріляю по рухливих цілях, довірили полювати на німецьких мотоциклістів. Це був спеціальний підрозділ, який вів охоту за зв’язківцями.

- Які ще траплялися випадки на фронті?

- Небезпечним завданням був випадок, коли довелося йти в розвідку за лінію фронту. Я добре знала німецьку мову, адже батько був латишем і ми з ним доволі часто шліфували знання німецької. Завданням розвідгрупи було дістати німецьку карту, а я повинна була нанести на неї всі дані в перекладі. Повернення з-за лінії фронту було нелегким, доводилося відбиватися. Під час операції загинула майже вся група, а мене важко поранили в живіт. Потрапила до шпиталю, а після одужання направили навчатися на командира кулеметного взводу. У нашому випуску всі навчалися на “відмінно”, тому після закінчення курсів усім присвоїли звання лейтенантів. Так, у сімнадцять років я стала офіцером. Але ніхто тоді не думав про звання, адже всі прагнули лише одного - перемоги, яка давалася нелегко - ціною життя і здоров’я. На Воронезькому фронті знову отримала контузію і поранення в ногу. А під час форсування Дніпра куля зачепила голову, що і спричинило заїкання. У свої дев’ятнадцять років я була вже чотири рази пораненою, ці відмітки війни й досі не дають спокою. Службу закінчила у відділі штабу Київського округу, де й зустріла свого нареченого Михайла Романова. Невдовзі, в жовтні 45-го, ми одружилися. Згодом виховали доньку Галину та сина Олександра. Маю трьох онуків та правнучку Олю.

- Після війни брали до рук гвинтівку?

- Ми із чоловіком дуже полюбляли полювання, ходили до лісу на різних звірів та птахів. Потім дичиною пригощали усіх сусідів. Ще десять років тому я могла узяти до рук рушницю та піти на полювання, зараз сили вже не ті. Усю енергію спрямовую на спілкування з ветеранами.

У нас в комітеті ветеранів залишилося 12 учасників бойових дій, із них 6 чоловік - це фронтовички. Проблема в тому, що багатьом ветеранам вже понад 90 років. Тому цьогоріч вирішили не збирати їх на святкування в кафе, як раніше. Усіх вітатимемо по домівках. У будинку, де я живу, мешкало багато відставних офіцерів, генералів, учасників Вітчизняної війни. Чоловіки ще й досі збираються у дворі та майже щодня обговорюють новини. День Перемоги завжди святкуємо разом, так би мовити, в дружній ветеранській компанії сусідів. Пригадуємо роки юності, а згадати і справді є що.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: