Я повернуся, Віто!

- Ти пам’ятаєш нашу зустріч випускників через двадцять років після закінчення школи? – моя однокласниця Тамара Бручковська, здається, майже не змінилася. Така ж весела, привітна, жвава, якою була в школі (ми закінчували Здолбунівську школу число два, нині там гімназія).

- Звісно.

- Я була тоді в чорному, тому що саме поховала свого Колю. Любила його… Доньці Каті на той час уже виповнилося дев’ятнадцять, - вважай, доросла. От я і зважилася: поїду в Італію, на заробітки. Що мені тут було “ловити”?..

Хочу вдівця!

- Я їхала в Італію, добре все обміркувавши. Не те що деякі наші жіночки, які, потрапивши в сім’ю, гидують роботою. У мого Віто одна така була - три дні протрималася. Замість того, щоб доглядати його дев’яносторічну матір, вона цілими днями телевізор дивилася. Так, я розумію, що стару бабу глядіти - не цукор, але ж ти знала, на що йшла!.. Та й вона не така вже огидна. Спокійна, слухняна. Головне - не забувати вчасно міняти їй памперси. Я нагодую бабусю, покладу спати, а сама на велосипеді катаюся. Мій вільний час - дві години на день. А ще ж і вихідний! І їжа найкраща. Віто сам готував на нас трьох. Запитував мене завжди: “Що ми будемо їсти на обід?” А я відказувала: “Мені все добре. Що приготуєш, те й буде”.

- Щоб знайти таке місце, довелося мені добряче помучитися. Згадати лишень, як мене мало не покинули, залишивши в чужій країні напризволяще. Хто? Маша! Така ж, як ми, українка. Мову сяк-так вивчила, налагодила зв’язки з італійцями і “торгувала роботою”. Розміщала оголошення в газетах. Ми, коли приїхала до Італії, відразу їй сплатили по триста доларів. А вона за це мала нас “працевлаштувати”. Двох дівчат - молодих, симпатичних - відразу забрали працювати у кафе. Я ж була категорично проти таких варіантів. Знаю я цю схему: спершу “пройдеш” через хазяїна, а потім він тебе буде підкладати під усіх підряд. Кажу цій Маші: “Хочу тільки в сім’ю, і щоб чоловік був самотнім, удівець, наприклад. Не треба мені всіляких сцен ревнощів від їхніх жінок”. А такого варіанту відразу не було. Іншій моїй попутниці, Оксані, Маша роботу знайшла одразу - бабу одну після операції доглядати. А коли через два тижні стара померла, завезла мене в той же будинок зі словами: “Побудь тут до вечора, а ввечері і тебе влаштуємо”. Але ні того вечора, ні наступного Маша не з’явилася. Я у відчаї: куди подітися? Та й хазяїн обурюється: брав на роботу одну жінку, чому має годувати двох?.. Якби не зустрілася тоді мені жінка, що знала цю Машу, і не подзвонила їй та її напарникам та не пригрозила, що розкаже про їхню “діяльність” у поліції, то й не знаю, що зі мною сталося б. Вони, виявляється, таке часто робили з нашими: зберуть по триста доларів і покинуть у готелі. Телефони свої змінять - і шукай вітру в полі!..

А маму мою поховали

без мене...

- Отож, я врешті-решт опинилася в сім’ї. Випало мені доглядати хвору дівчину двадцяти трьох років. Вона від народження була несповна розуму та ще й не ходила. Тільки головою туди-сюди мотала. Поки була жива її мама, вона хоч одягалася: футболки там, спіднички. А після її смерті не давала себе вдягати. Сиділа цілий день, закутана в покривало. Бідненька!.. Я її так жаліла, що вона, мабуть, це відчула і навіть мамою стала називати. А Марко, батько її, побачивши це, вирішив мене нікуди не випускати, щоб не втратити. Бо вони до людей ставляться дуже прихильно - якщо полюблять. Мови я тоді не знала, от він і тримав мене зачиненою в хаті. До вікна підійду - показує, що поліція забере, бо документів не маю. А я стану за шторою і видивляюся кудись удалину. Думаю про своїх рідних - про донечку, про стареньку маму. Я ще не знала тоді, що навіть поховати її не зможу, що помре вона через три місяці після мого від’їзду…

- А неподалік від нашого будинку був парк. Я часто здалеку милувалася його красою, думала - от би погуляти там, подихати свіжим повітрям. І одна родичка Марка мене пожаліла та й завезла в той парк. А там, виявляється, було місце зустрічі наших жінок. Щосуботи вони туди сходилися поспілкуватися, розважитися. І “буси” з України туди приїжджали, можна було пошту забрати, передачу відправити. А ще туди приїздили багаті італійці, щоб вибрати собі когось для розваги. Дехто погоджувався, адже гроші гарні платили за це. Я ж так тішилася зустріччю з нашими, що не могла наговоритися. Пригадую, одна жінка з Тернопільщини, Ніна, розповідала про свою підопічну Кончету - як та її діставала “метеликами”: “Щойно ляжу спати, задрімаю, як чую крик: “Ніночка!” Я підхоплюся, біжу в спальню до Кончети, а вона говорить, що якийсь метелик залетів і не дає їй спати. Я пальцями вхоплю повітря, показую: “Оцей?” “Сі, сі”, - киває моя дурна. Я роблю вигляд, ніби викидаю метелика за вікно. І та засинає. А наступної ночі знову те саме”.

І все одно та К’яра на мене кричала

- Я потрапила спершу в місто Потенцію, що на Півдні Італії. Платили мені п’ятсот доларів на місяць. А на Півночі, як я дізналася потім, платили удвічі більше. От я і покинула того Марка та й поїхала на Північ. Влашувалася в Пармі. Велике, гарне місто. Тільки що мені з тієї краси, коли моя хазяйка, адвокатеса, життя мені не давала. Я доглядала дев’яностоп’ятирічну Розу - її тітку, яка її виростила. К’яра, так звали хазяйку, любила ту Розу понад усе. І ось, щойно піде на роботу, вже телефонує: “Що робить Роза?” Кажу, що спить. А та кричить у трубку: “Їй не можна спати, ввімкни телевізор, дай їй карти, розважай її, нехай активно чимось займається!” Ну а яка ж активність у такому віці?.. Так я потім навчилася: “Грається, кажу, ваша Роза, все в нормі”. А К’яра телефонувала щогодини, діставала мене тими дзвінками. Добре, що хоч попереджала: “Буду за п’ятнадцять хвилин”. Я кинуся до Рози, розворушу її, щоки розітру, “телик” увімкну - все, Роза не спить. А ще ж були коти і собака! К’яра не хотіла їх вигулювати, тому мені щодня доводилося їхні “купки” по хаті збирати. Мало мені того, що стара “накецає”… А потім сталося нещастя. Коли я пересаджувала Розу з візка на ліжко, щось хруснуло. Добре, що К’яра була поряд, а то б засудила мене, що ногу її Розі зламала. А так вона бачила, що я все робила, як завжди, обережно. Просто в тієї Рози вже місця живого не було, вся скріплена. Але все одно К’яра почала на мене кричати, битися в істериці. Стару забрали до лікарні, мені довелося три доби над нею сидіти, доглядати… Я була дуже налякана: “Що ця адвокатеса зі мною зробить?..” І при першій же можливості поїхала додому, геть. Але через якийсь час знову повернулася до Італії. Гроші ж бо, що їх заробила, швидко закінчилися.

Італійці наших жінок дуже люблять

- Наших там дуже багато. Всі знають одне про одного - як кому ведеться. Коли що - допомагаємо. У суботу зустрічаємося - покуримо, горілочки нашої вип’ємо, про життя побалакаємо. Благо, купити в наших же перевізників усе можна. Звісно, долі складаються по-різному. Мене, наприклад, подруги втішали: “Томко, твоя справжня робота ще попереду”. І я надіялася, терпіла. А багато хто не витримує. Скількох у психушку забрали після того доглядання!.. А ще був випадок, коли одна українка не витримала і стрибнула з восьмого поверху вниз. На смерть розбилася. Вийти заміж за італійця? Воно б то добре, тільки не спішать вони одружуватися. Навіть зі своїми італійками вони по десять-двадцять років можуть зустрічатися, і не одружуватися. Закони там дуже суворі по відношенню до чоловіків: у разі чого він має жінку і дитину повністю забезпечувати. А якщо буде доведена його зрада - втрачає все, що має. Все жінці лишає. А так вони дуже гарні й милі чоловіки. Через слово: “Аморе міо”. Щоб якийсь підняв на жінку руку, як це в нас буває? Та таке й уявити не можна. Українки, з молодших, буває, ризикнуть народити там дитя. Це, я б сказала, теж вихід. Тому що такій матері і пологи забезпечують безкоштовні, і кімнату дадуть, де жити, і допомогу державну. Але, звісно, все одно це важко, одній з дитиною на руках…

- А я, щоб не моя Катя, яка скоро повинна народити, не поїхала б від Віто. Він мені відразу сподобався. Але дівчата попередили, що я у нього вже четверта - все ніяк не може вибрати доглядальницю для матері. Я і поводилася, як належить: не кокетувала, а відразу стала придивлятися до підопічної. І день у день намагалася бути поряд із нею. Нікуди не відлучалася. Тільки ввечері, коли спати її покладу, іду на кухню дивитися телевізор. Візьму собі фрукти з холодильника, сік. А раз якось помітила, що в холодильнику з’явилася пляшечка гарного вина. Увечері на кухню прийшов Віто, я розставила фужери… Отоді між нами усе й почалося. А чому ні? Він чоловік гарний, і в ліжку пречудовий. Ревнував, правда, мене до моїх друзів. Але я потім уже не розповідала про них. І телефонувати до себе не дозволяла: “Бруно, кажу, я тобі сама подзвоню”. А ще цей Віто був трохи скупуватий. Навіть на день народження нічого мені не подарував. Тисяча євро на місяць, як домовилися, - ото й усе. Дівчата мене втішають: “Це він тебе випробовує, чи ти з ним по любові, чи заради грошей. Терпи”. Я і терпіла. Попрощалися гарно: сказав, що чекатиме. А я обіцяла повернутися. А зараз… чекаю: може, подзвонить. Він і в розлуці не надто щедрий: телефонує всього разів два на місяць.

- Чи не боюся я, що знайде мені заміну? Звісно, таке може статися. Значить, така моя доля…

Вірш про Батьківщину

Я пишу із чужини вам,

щоб сказати,

як важко рідну землю покидати.

Як важко перенести біль розлуки,

Та не одна терплю я тії муки

Хто залишив удома маму й тата,

Кого чекає чоловік і дружина,

Ми одна родина,

У нас єдине слово - Україна!