Матері за обман не простила

Татусь, якого вона так любила, який так любив її. Немає вже більше його, відійшов у вічність, залишивши для Катрусі тільки добру згадку про себе. А як їй хотілося, щоб він зараз був поруч з нею. Адже вона збирається заміж. А він так мріяв справити їй весілля, бачити щасливою. Та не судилося.

І винила у всьому тільки маму. Пробачити їй не могла. У думках перебирала все своє життя. Згадала, як раділи батьки, коли вона пішла в перший клас. Пам’ятає, як казала мама татові:

- Ось наша донечка, Петю, вже школярка. Підросте, витрати стануть більшими, а з твоєю зарплатнею хіба розженешся? Ходиш у тих інженерах – і що отримуєш?!. Людські чоловіки на заробітки їздять, а ти боїшся від сукні відірватися.

А якось прийшла з роботи додому і сказала:

- Я, Петю, домовилася із знайомими, вони візьмуть тебе в Польщу.

Не хотілося йому покидати рідних, колектив на заводі, свою сім’ю, та… Знав би - не поїхав би ніколи, бо з того все й почалося.

Коли вперше приїхав із заробітків, віддав, як годиться, гроші дружині. Вона, мов дитина, шаленіла від щастя: “От бачиш, Петю, а ти не хотів їхати. Тепер і ми заживемо, як люди”.

Відчувши смак у грошах, Марія весь час відправляла його на заробітки. Виряджала, ніби останній раз, а від’їздив він вісім років підряд. Сім’ю бачив рідко, але Марія не переймалася цим. За цей час вона народила сина, якого назвала Петриком, на знак кохання до чоловіка. Але глава родини чомусь був не дуже радий за сина, як радіють інші батьки.

Звісно, коли жінка залишається вдома надовго без чоловіка, про неї ходять різні чутки. Дійшли вони і до Катрусі, але та, як тільки могла, захищала маму. А подружки насміхалися:

- Щось до вас часто дядько Іван навідується, коли ви з Петриком буваєте в селі.

Поговорила з мамою.

- Ти що, доню, дядя Ваня дійсно іноді заходить, але то коли я попрошу, як щось трапиться. Бо ж чоловічої роботи вдома багато. Він - товариш татка, тож ніколи не відмовляє.

І вірила Катруся, бо кому ж вірити, як не рідній мамі. Влітку відпочивали на канікулах з Петриком у бабусі, татової мами. Там спокійно, ніхто не надокучав різними плітками. Одного разу бабуся Настя занедужала, фельдшерка в селі виписала ліки, за якими потрібно було їхати в місто. Заодно вирішила й маму провідати. Купила ліки, пішла додому. Ключі у дітей мати завжди забирала, але цього разу чомусь забула. Відчинила вхідні двері, у квартирі було тихо. Зайшла на кухню. Глянула на стіл, на якому стояла пляшка недопитого коньяку, шоколадки, різні страви. Зраділа, аж підскочила: татусь приїхав! Але відразу ж серце тьохнуло. Знала, що татко спиртного ніколи не привозив, бо не вживав його зовсім. Стало якось моторошно. Відчинила двері спальні - і жахнулася: мама лежала гола-голісінька в обіймах дядька Івана й солодко спала.

В очах потемніло. Хотілося закричати, кинутися на них, розірвати, та стрималася. Тихо вийшла з квартири. Йшла до автобуса і не могла повірити в те, що побачила. Не сказала про це ні бабусі, ні татові, все тримала в собі. Тільки з огидою дивилася, коли згодом мати обіймала, цілувала батька, як капали з очей сльози, коли казала, як вона його чекала. Не могла повірити Катруся, що мама - така нещира.

А тато приїхав цього разу зовсім виснажений. Він і раніше жалівся на здоров’я. Казала баба Настя, щоб не їхав більше, пожалів себе. Та дружина не вірила йому, а, може, й вірила, але їй було добре без нього, бо наполягала поїхати ще раз, а потім ще раз, і так до тих пір, поки чоловік зовсім не охляв. Бліде обличчя, сумна усмішка говорили самі за себе.

- Усе, більше не поїду. - сказав одного разу. Помітила донька, як мама на якусь мить зблідла.

- Нічого, вдома підлікуєшся, а там буде видно, - все не здавалася вона.

Катрусі хотілося кинутися на неньку, вчепитися нігтями після тих слів, зізнатися татові про те, що бачила. А йому ставало все гірше і гірше. Постійні поїздки, недосипання, недоїдання зробили свою справу. Тато лежав у кімнаті, мама рідко заходила туди, була якась зла. Їй не хотілося вірити, що її Петро вже більше не поїде. Катруся ж не відходила від батька, відчувала себе чимось винною перед ним. Її мучила совість, хотілося про все розповісти йому, але не хотіла завдавати йому ще більшого болю. Батько ніби прочитав її думки.

- Не мучся, доню. Я знаю, що мама мене зраджувала, що Петрик не мій син, а Івана…

Вона аж здригнулася. Їй і на думку таке не приходило. А тато продовжував:

- Мені й додому їхати не хотілося, знаючи про все. Їхав тільки заради тебе, доню. Ти одна в мене була радість. Відчуваю, що вже більше не встану. Ось, донечко, мої заощадження для тебе.

Він кволою рукою дістав ощадну книжку.

-Усі ці роки я відкладав гроші на твій рахунок. Твоя мама про це не знає. Це буде для тебе весільний подарунок.

Катруся обійняла тата, заплакала. “Таточку, ви ще погуляєте на моїм весіллі. Будемо кружляти з вами у весільному вальсі”, – як могла заспокоювала батька Катруся. - “Ой, як би мені хотілося цього, не буде так. Сили мене покидають”. Через тиждень його не стало.

На похоронах Катруся втрачала свідомість, її не могли відірвати від батька. Коли дядько Іван підійшов до неї, щоб заспокоїти, на подив усім несамовито закричала: “Не підходь, уб’ю!” Він відсахнувся.

Наступного дня після похорону запитала в матері:

– Признайся, ти зраджувала тата з дядьком Іваном? Не бійся, його вже нема, не дізнається.

– Що ти верзеш, доню, як могла подумати таке про мене? Знову віриш пліткам? Я кохала твого татка…

Катруся взяла себе в руки й розповіла матері усе, що бачила, коли приїжджала від бабусі. Та ніби оніміла. Стояла й дивилася на дочку. Слів для виправдання не знайшлося.

– Якби ти мені сказала правду, може, я б тобі пробачила, та за брехню – ніколи, – відповіла Катруся. Не можу простити, що татко уже хворий їздив на заробітки, гнув спину на пана, щоб заробити тобі якусь копійку, а ти розважалася з дядьком Іваном, а, можливо, іще з такими, як він. Піду я від тебе жити до баби Насті, догляну її, бо тато був у неї один син. А ти залишайся зі своїм Іваном і виховуйте свого Петрика.

Мати заплакала. Зрозуміла, що й про це дочка знає. Душа її ридала.

...Катрусині спогади перервала баба Настя, яка прийшла натягнути на неї ковдру, що звисала з ліжка.