Олександр Довженко

Навчався Довженко у чотирикласній парафіяльній школі, потім у Сосницькому міському чотирикласному училищі і закінчивши його на “відмінно”, 1911 року вступив до Глухівського учительського інституту. Юнак дуже багато читав, малював, брав участь у виставках. В одному із сіл, неподалік від Глухова, організовував етнографічний хор. У студентські роки Довженко заявляв про себе як про людину мистецтва, демонструючи при цьому неабиякий талант яскравого просвітителя і культурного діяча.

Після закінчення інституту з 1914 року вчителював. За розподілом Олександра Довженка, як молодого фахівця, направили до другого Житомирського змішаного вищого початкового училища, де довелося викладати фізику і природознавство, географію та історію, навіть гімнастику. Втім, і при такому розмаїтті навчальних дисциплін молодий учитель досить швидко завойовував дитячі серця. 

У 1917 році Довженко переїхав до Києва, де спочатку продовжив вчительську кар’єру, а невдовзі вступив на економічний факультет Комерційного інституту.

1918 року він стає головою громади Комерційного інституту. Працює у Київському губернському відділі народної освіти й мистецтва, потім його призначають комісаром театру імені Т. Г. Шевченка.

1921–1923 роки – період, коли О. Довженко перебуває за кордоном на дипломатичній службі. З осені 1921 року він працює завідувачем відділу при українському посольстві у Варшаві, а з весни 1922 року обіймає посаду секретаря консульського відділу торговельного представництва УНР у Німеччині. Тут він вступає до приватної художньої майстерні професора Віллі Єккеля, відвідує лекції у Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва й, отримуючи Урядову стипендію, навчається живопису в Мюнхені. 

У липні 1923 року Олександр Петрович повертається в Україну. За велінням долі він опиняється у Харкові, тодішній столиці України. У ті часи Харків перебуває у вирі культурного відродження і Довженко зразу опиняється у товаристві українських поетів-романтиків та письменників-футуристів і досить швидко знаходить й своє місце в колі мистецької інтелігенції і завойовує популярність як художник-карикатурист. Його карикатури (здебільшого політичні) з’являються у газеті “Вісті ВУЦІК” під псевдонімом “Сашко”. Працюючи у “Вістях” на посаді художника-ілюстратора до 1926 року, Довженко бере найактивнішу участь у літературно-мистецьких зустрічах та дискусіях. Він вступає до спілки пролетарських письменників “Гарт” та літературної організації ВАПЛІТЕ.

На тридцять третьому році життя О. Довженка круто змінюється. Він переїздить з Харкова до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. У 1926 році Олександр Довженко виступив сценаристом і співрежисером повнометражної комедії “Вася-реформатор”. Цією комедією було започатковано дитячий радянський кінематограф. Цього ж року з’явився короткометражний фільм “Ягідка кохання”, режисером і сценаристом якого був Довженко.

У 1927 році Довженко знімає революційно-пригодницький фільм “Сумка дипкур’єра”, в якому грає свою єдину за все життя роль кочегара, заявивши про себе як талановитий актор. В епізодичній ролі йому вдається створити привабливий символічно-патетичний образ.

У подальшому самобутня індивідуальність митця розкривається у новаторському фільмі“Звенигора” (1928 рік). Фільм віртуозно поєднав історію, казково-міфологічну сюжетику і хроніку громадянської війни, епос, лірику, сатиру і глибинну філософію.

В останні роки життя Олександр Довженко деякий час у Всесоюзному державному інституті кінематографії, працював над сценарієм фільму “Поема про море” (1956), який присвятив будівникам Каховської ГЕС і перетворенню природи України.

Олександра Петровича Довженка не стало 25 листопада 1956 р. За два місяці до смерті, 28 вересня 1956 р. він написав у нотатках до майбутнього сценарію про політ у космос: “Один з трьох пасажирів міжпланетного корабля не вірить в існування життя на інших планетах. Він, цей невіруючий, і загинув. Досягли віруючі. Перемогли віруючі”.

Кінострічка “Земля”

Шедевр світового кіно – кінострічка “Земля” – з’являється 1930 року і виводить українське кіномистецтво на міжнародний рівень, і приносить Довженкові заслужену світову славу. “Земля” здобула заслужене визнання. Саме у 1958 року на всесвітній виставці кіномистецтва у Брюсселі найповажніші кінокритики і кінознавці з двадцяти країн до переліку дванадцяти найкращих фільмів світового кіно внесли і Довженкову “Землю”. У своєму кіносценарії, як і в його екранній реалізації, Олександр Довженко прагнув до узагальнено-поетичного осмислення найскладніших соціальних процесів, зокрема, гострої класової боротьби, яка точилася в ті роки. Суперечності тодішнього життя позначилися і на Довженковій творчості. Це відчутно насамперед у “Землі”, де з пафосом і патетикою йдеться про колективізацію, про перетворення земельних клаптиків селян-власників на колективне колгоспне поле.

Слід зазначити, що голодомор 1933 року розвіяв оманливі ілюзії багатьох прихильників колективного господарювання на землі. Там, де йшлося про ідеологічні настанови, що були на часі, твори Довженка сьогодні можуть сприйматися як дещо тенденційні. Але митець при цьому справді досяг високого рівня художнього узагальнення, і тому його патетика, його пафос, що звеличували просту людину, трудівника, позначеного глибинною внутрішньою красою, могутністю і силою духу, були цілковито виправдані. 

Щастя Довженка і всього українського відродження 20-х років було в тому, що фільм “Земля” глядачі могли розуміти без перекладу в Парижі, Лондоні та Нью-Йорку, в Токіо, Делі та Римі. Зроблений Довженком в Україні у 1930 році фільм “Земля” того ж року ішов на екранах Нью-Йорка і був оцінений, як геніальний твір кіномистецтва. Але в підневільній Україні фільм “Земля” дістав ярлик “буржуазно-націоналістичної контрабанди”. Довженко опинився перед загрозою розстрілу або каторжного концтабору.

“Мене заарештують і з’їдять”, – казав тоді Довженко у розмові в колі родини славетного митця Василя Кричевського. А в своїй “автобіографії” Довженко згадує, як він пережив погром за фільм “Земля”:“Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою “Філософи” в газеті “Известия”. Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти”.

Чому ж так переживав, чому навіть хотів покінчити життя самогубством Довженко з приводу розгрому його “Землі” в урядовій газеті? Тому що знав, що так настав кінець його творчому генію; що він уже ніколи-ніколи не матиме змоги зробити свого другого геніального кінотвору. Довженко хотів покінчити своє життя, бо бачив, як українське відродження стає розстріляним.

Особисте життя

У режисера було дві дружини. Перша - Варвара Крилова, з якою він познайомився в 1914-му році, коли вони разом готували вечір, присвячений Тарасу Шевченку. Вона була на шість років його молодше; в 1917-му пара зв’язала себе узами цивільного шлюбу. Але в 1917-му році Варвару спокусив білогвардійський офіцер, з яким вона навіть поїхала за кордон, де захворіла на туберкульоз кісток. Коханець кинув її, Варвара повернулася в Україну; все ще люблячий її Довженко в 1923-му році взяв її за дружину. Але, почавши знімати свої перші фільми, захопився молодою актрисою Юлією Солнцевою, і Варвара сама вирішила піти з життя Олександра Петровича (в 1926-му році), щоб не бути тягарем. Життя вона прожила одноногою калікою. 

З Солнцевою, відомої ролями у фільмах “Аеліта” та “Папіросниця з Моссельпрома”, Довженко познайомився в Одесі. Незабаром Юлія кинула акторську кар’єру і почала спеціалізуватися на режисерському мистецтві. Вона була асистенткою у багатьох роботах Довженка; досі не розвіяний міф про те, що Солнцева була приставлена шпигувати за талановитим українцем. Також викликає суперечки і те, як вона обійшлася зі сценаріями чоловіка: ставши їх спадкоємицею, вона на власний смак зняла фільми “Поема про море” (1958), “Повість полум’яних літ” (1960), “Зачарована Десна” (1964). 

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: